було переплутати. – Це ж він, падла, сам собі пляшку у сраку і засунув, а на нас з пацанами звернув... Це через те нас менти у Данилівці взяли і мене підстрелили... Иобаний брехливий підара-а-а-а-ас – з тими словами він підхопився на лікті і, як був, із вставленим у руку катетером, накинувся на Лесика, намагаючись ухопити його руками за горло. У боротьбу вступилися медсестра та хірург Іван Петрович. Але медсестра майже миттю відлетіла у протилежний бік кабіни, відкинута “кінським” ударом правої ноги “пораненого”, що отак раптово очуняв, і, вдарившись об металеві двері на якийсь час осіла на підлогу, втративши свідомість. Боротьбу продовжував один хірург і то недовго. Тримаючи Леся за горло руками, Сашко Гордієнко, так вдало поцілив йому прямо лобом у скроню, а потім у ніс, що той залився юшкою і теж відру бився. У залізних лещатах Гордієнківської хватки, Лесик бився недовго. Задубілі від важкої селянської праці, сильні руки, хоч і пораненого, але напрочуд живучого молодого двадцятичотирьохрічного плисаки, міцно тримали його за горло. І тієї хвилини, поки у кабіні швидкої панував тотальний хаос і паніка, вистачило, щоби його харчання і конвульсії припинилися, а задерта голова покірно впала на топку лікарняну подушку. Майже відразу по тому, коли машина швидкої вже підрулювала до приймального відділення Військового клінічного госпіталю, головний лікар, перехилившись через перегородку, обрушив на голову “плисецького маніака” удар свого обшитого металевою дужкою чемодана. І все затихло. Але коли військові лікарі, розчахнули двері “швидкої”, то з неї вилетіла лише одна душа, хоча у салоні перебувало аж чотири нерухомих тіла. Все, що відбувалося далі, Лесик бачив немовби згори і трохи збоку. Він бачив, як лікарі шпиталю носилися, бігали довкруж машини швидкої, як звідти витягали ноші, спершу одні, потім інші, як приводили до тями хірурга і медсестру, як подавали каталки. Не розумів він тільки одного... Як отак відбувається, що він все бачить, все чує, правда наче гомонять так далеко- далеко, але лежить нерухомо на ношах, замість того, щоб сказати лікарям, я ж отут, поруч з вами... От до нього схиляється якийсь, певне місцевий, лікар, торкається руки, шукає пульс, потім прикладає до вуст маленьке люстерко... Каже: “Мертвий!” “Та який же ж я мертвий! От він я живий-живесень- кий!” – так і кричить Лесик до лікаря, який його зовсім не чує... “Так що з ним робити? – питають санітари... “Покладіть поки отам під парканом, поки ми з цим розберемось...” – і молодий лікар заходжується чаклувати над тілом Сашка Гордієнка, якого у каталці відправляють у відділення, тоді як ноші із його, Лесико- вим тілом, ставлять біля старого облупленого паркану побудованого ще за часів Миколи Першого, того російського Імператора, якого Лесь шанував найбільше серед усіх інших російських самодержців. Так збулася і друга частина прокляття старої відьми Любки Гордієнчихи у якому вона, побажала пись- меннику-малоросу, щоб він здох попід гнилим (так і хочеться додати – імперським) парканом... Проте що це? Хто це? Чорт із темної підворітні, де тільки і лишилася нічна тінь, простягає пазуристу лапу до Лесикової душі, щоб навіки потягти його у пекло. І в ту ж мить переливчастим дзвоном заливаються куранти на башті Великої лаврської дзвіниці, і гаряче сонячне проміння, відбившись у десятках куполів прекрасних київських церков бризкає навсібіч. І відкриваються Врата Неба і в невгасимому
Вы читаете Смерть малороса або ніч перед трійцею
