Та нічого, — відповів полковник. — Похорон не може пройти перед поліційним постом.
Я забув, — погодився дон Сабас. — Я завжди забуваю, що ми в стані облоги.
Але ж це не повстання, — сказав полковник. — Це тільки бідний мертвий музика.
Процесія звернула вулицею вниз. Жінки біля хат дивились на неї мовчки, кусаючи нігті. Але за якусь хвилину повиходили насеред вулиці, гукаючи вслід слова похвали, подяки і прощання, наче вірили, що мертвий у своїй труні чує їх.
На цвинтарі полковникові стало погано. Коли дон Сабас осміхнувся до нього, підштовхуючи до стіни, щоб звільнити дорогу чоловікам, що несли труну, то побачив застигле обличчя.
Що з вами, куме? — запитав він.
Полковник зітхнув.
Жовтень, куме.
Повертались тією ж вулицею. Дощ уже вщух. Небо стало ясне й густо-синє. «Вже не ллє», — подумав полковник; йому було вже краще, але він ще не зовсім оклигав.
Дон Сабас перервав плин його думок.
Куме, сходіть до лікаря.
Я не хворий, — відказав полковник. — Просто в жовтні я почуваю себе так, наче мене всередині щось рве і шматує.
А-а, — протяг дон Сабас. І попрощався з полковником біля дверей своєї домівки — нового двоповерхового будинку з заґратованими вікнами. Полковник, сприкрений тим, що намочив парадний костюм, попрямував до себе. Трохи перегодя він знову вийшов на вулицю, щоб купити в крамниці на розі бляшанку кави й півфунта кукурудзи для півня.
Полковник порався біля півня, хоча в четвер волів лежати в гамаку. Дощ уже кілька днів не вшухав. Весь тиждень лило так, неначе розкололось небо. Полковник кілька ночей не спав, йому краяв душу свист, що виривався з легень ядушної дружини. Але в п'ятницю пополудні жовтень подарував йому хвилю перепочинку.
Товариші Агустінові, — кравчики з майстерні, де працював і він, фанатики півнячих боїв, — скористались нагодою, щоб подивитись на півня. Півень був у добрій формі.
Зоставшись сам, полковник вернувся до спальні. Дружина ворухнулась і спитала:
Що кажуть?
Захоплені, — відповів полковник. — Усі ощадять гроші, щоб поставити на нього.
Не знаю, що вони бачать в цьому бридкому півневі, — сказала дружина. — Він мені здається якимось виродком: така маленька голівка й такі здоровенні пазурі.
