покликала його до кімнати.
Що тобі?
Вона відповіла, ховаючи очі:
Можна продати годинник.
Полковник сам уже думав про це.
Я певна, що Альваро зразу дасть тобі сорок песо, — сказала жінка. — Згадай, як легко він купив швацьку машину. Альваро був кравець, у якого працював Агустін.
Я можу поговорити з ним завтра, — згодився полковник.
Чого там завтра, — заперечила вона. — Ти зараз віднесеш годинник, поставиш на стіл і скажеш йому: «Альваро, ось я приніс цього годинника, щоб ви в мене його купили». Він умить зрозуміє.
Полковник відчув себе нещасним.
Це однаково, що нести святі моші, — запротестував він. — Якщо мене побачать на вулиці з оцим одороблом, про мене складуть пісню для Рафаеля Ескалона.
Однак і цього разу жінка вмовила його. Вона сама зняла годинник, загорнула в газети, ткнула чоловікові до рук і сказала:
Не вертайся додому без сорока песо.
Полковник зі згортком під пахвою попрямував до кравецької майстерні. Агустінові товариші сиділи біля дверей.
Один підвівся, поступаючись йому місцем. У полковника мішалося в голові.
Дякую, — сказав він. — Я йду тут недалечко.
З майстерні вийшов Альваро й повісив на дріт, натягнений між двома стовпами в коридорі, шматок мокрої бавовняної тканини. Це був кремезний, неповороткий молодик з вогнистими очима. Він теж запросив полковника сісти. Полковник сів, трохи підбадьорений. Обпер табуретку об одвірок і став чекати, поки Альваро залишиться сам, щоб запропонувати йому годинника. Раптом він спостеріг, що лиця навколо нього зробились якісь замкнуті.
Я не заважаю? — спитав він.
Усі заперечили. Один нахилився до полковника й мовив ледь чутно:
Лист від Агустіна.
Полковник оглянув порожню вулицю.
Що він пише?
