Те, що й завжди.
Йому дали підпільну листівку. Полковник сховав її до кишені. Потім якийсь час сидів мовчки, постукуючи пальцями по згортку, коли раптом відчув, що люди звернули на це увагу. Він зніяковів.
Що це у вас, полковнику?
Він ухилився від проникливого погляду Херманових зелених очей, збрехав:
Нічого. Несу лагодити годинник до німця.
Не робіть дурниці, полковнику, — сказав Херман і спробував забрати в нього згорток. — Зачекайте, я сам його полагоджу.
Полковник відмовився. Не сказав нічого, але спохмурнів. Всі почали його умовляти.
Дайте йому, полковнику. Він знається на механіці.
Та я не хочу йому голову морочити.
Ет, яка тут морока, — заперечив Херман і взяв годинника. — Німець здере з вас десять песо й нічого не зробить.
Полковник зайшов до майстерні. Альваро шив на машині. В глибині, під гітарою, що висіла на гвіздку, дівчина пришивала ґудзики. Над гітарою висів напис: «Про політикуговорити заборонено». Полковник відчув, як обважніло його тіло. Він сів і поставив ноги на перекладинку табуретки.
Що за лайно, полковнику!
Полковник здригнувся.
Прошу без лайки, — сказав він.
Альфонсо начепив окуляри на ніс, щоб краще роздивитися полковникове взуття.
Це через ваші черевики, — пояснив він. — Ви взули черевики казна-які.
Але можна було б не лаятись, — відказав полковник і показав підошви своїх лакових черевиків. — Цим потворам уже сорок років, але лайку вони чують уперше.
Готово! — гукнув Херман, і зразу ж задзвонив годинник. Із сусіднього помешкання якась жінка загрюкала в перед'лку й закричала:
Покиньте гітару, ще не минув рік від Агустінової смерті.
Всі зареготали.
Це годинник.
