На тім тижні мені з'явилася жінка в головах ліжка, — розповідала вона. — Мені стало духу запитати, хто вона, і вона відповіла: «Я вмерла дванадцять років тому в цій кімнаті».
Але ж будинок стоїть усього два роки.
Так, — погодилась жінка. — Я хочу сказати, що навіть мертві помиляються.
Дзижчання вентилятора наче ще згустило півморок. Полковник нервувався, йому нестерпно хотілося спати, дратувало бубоніння жінки, що від снів уже перейшла прямо дотаїнства перевтілення. Він чекав першої паузи, щоб розпрощатись, коли дон Сабас ввійшов до контори зі своїм управителем.
Я для тебе гріла юшку чотири рази, — сказала жінка.
Як тобі хочеться, грій її хоч десять разів, — відказав дон Сабас. — Але зараз не набридай.
Він висунув шухляду з грошима і дав управителеві ц'лу пачку асигнацій і кілька інструкцій. Управитель підняв штору, щоб полічити гроші. Дон Сабас побачив полковника в глибині контори, але не звернув на нього уваги. Він говорив далі з управителем. Полковник підвівся, коли дон Сабас і управитель уже зібрались іти.
Біля дверей дон Сабас затримався.
Що там у вас, куме?
Полковник відчув на собі управителів погляд.
Нічого, куме, — сказав. — Я просто хотів поговорити з вами.
Кажіть зараз, — сказав дон Сабас. — Я не маю хвилини вільної. Він чекав нетерпляче, тримаючись за дверну ручку. Полковник пережив п'ять найдовших у своєму житті секунд. Зціпивши зуби, він пробурмотів:
Я про півня.
Дон Сабас смикнув двері.
Про півня, — повторив він, усміхаючись, і підштовхнув управителя до коридору. — Тут не знаєш, на якому світі живеш, а кум тільки про півня й думає, — і додав, звертаючись до полковника: — Гаразд, куме. Я зараз вернусь.
Полковник нерухомо стояв посеред контори, аж поки кроки обох чоловіків затихли в кінці коридору. Потім вийшов пройтись по селищу, що поринуло в недільний післяобідній сон. У кравецькій майстерні не було нікого. Лікарева приймальня замкнена. Ніхто не стеріг товари, виставлені в крамницях сірійців. Річка — наче блискуча криця. Якийсь чоловік спав у порту на
чотирьох бочках гасу, закривши лице від сонця своїм сомбреро. Полковник попростував додому; в нього було таке відчуття, наче він — єдина жива істота в селищі.
Дома чекав на нього повний сніданок.
Взяла наборг — пообіцяла заплатити завтра вранці, — пояснила дружина.
