Я думаю про службовця, від якого залежить пенсія, — збрехав полковник. — Мине п'ятдесят років, ми спочиватимемо в землі, а цей бідолаха в смертельному страхові чекатиме кожної п'ятниці своєї пенсії.
Поганий знак, — зауважила жінка. — Я хотіла сказати, що ти вже починаєш коритись долі, — й знов узялась до каші. Але за хвилину побачила, що чоловік усе про щось думає. — Не думай нічого, їж кашу.
Дуже смачна каша, — сказав полковник. — Звідки вона?
Від півня, — відповіла жінка. — Хлопці принесли йому стільки кукурудзи, що він вирішив поділити її з нами. Отаке життя.
Отаке, — зітхнув полковник. — Життя — це найкраще, що можна вигадати.
Він глянув на півня, прив'язаного до ніжки плити, і цього разу півень здався йому якимсь інакшим. Жінка також подивилась не півня.
Сьогодні довелося гнати хлопців дрючком, — сказала вона. — ГІритягли стару курку, щоб злучити з півнем.
Це не нове, — сказав полковник. — Таке було в селищах з полковником Ауреліано Буенд'а. Йому для цього приводили дівчат.
Дотеп розвеселив жінку. Півень крикнув горловим голосом, що відбився луною в сінях, наче приглушений людський.
Інколи мені здається, що він заговорить, — сказала жінка.
Полковник знову глянув на півня й погодився:
О, він голосистий. — Він уже вирахував, поки їв кашу. — Цей півень забезпечить нас їжею на три роки.
Омана нікого не наситить, — сказала жінка.
Не наситить, але прогодує, — відказав полковник. — Це щось на кшталт чудових таблеток нашого кума Сабаса.
Тієї ночі він спав погано, марно намагався забути про цифри, що настирливо крутились у нього в голові. Вранці на сніданок дружина подала дві тарілки кукурудзяної каші. Вона їла мовчки, понуривши голову. Полковникові теж передався її поганий настрій.
Що з тобою?
Нічого, — сказала жінка.
Він подумав, що настала і її черга казати неправду. Спробував розважити її, але жінка лишалась похмура.
Що ж тут дивного, — сказала вона. — Я думаю про те, що вже минуло два місяці після похорону, а я ще не висловила
