її.
Це щоб солодити каву, — пояснив він. — Цукор, але без цукру.
Аякже, — сказав полковник, смокчучи ті смутні солодощ". — Це однаково, що дзвонити без дзвонів.
Коли дружина зробила йому ін'єкцію, дон Сабас обіперся ліктями на стіл, стис голову руками. Полковник не знав, куди подітися. Жінка вимкнула електричний вентилятор,поставила його на сейф, потім підійшла до шафи.
Парасолька мені завжди нагадує про смерть.
Полковник не відповів. Він вийшов з хати о четвертій з
наміром дочекатись пошти, але злива загнала його до контори дона Сабаса. Ще йшов дощ, коли почулися гудки катерів.
Всі кажуть, що смерть — це жінка, — провадила дружина дона Сабаса. Вона була дебела, вища за чоловіка, з волосатою бородавкою на верхній губі. Мова її нагадувала дзижчання електричного вентилятора. — Але я не думаю, що це так, — докінчила вона, зачинила шафу й обернулась, шукаючи полковникового погляду: — Я гадаю, що смерть
це тварина з копитами.
Можливо, — згодився полковник. — Інколи трапляються вельми дивні речі.
Він уявив собі, як поштар у гумовому плащі перескакує на катер. Уже минув місяць, як полковник змінив адвоката. Отож він мав право сподіватися на відповідь. Жінка дона Сабаса все говорила про смерть, аж поки помітила з виразу полковникового обличчя, що думки його витають десь далеко.
Куме, — сказала вона, — у вас, мабуть, якась прикрість.
Полковник отямився.
Так, кумо, — злукавив він. — Я подумав, що вже п'ята, а півневі не зробили впорскування.
Жінка остовпіла.
Впорскування півневі? Та хіба то людина? —скрикнула вона. — Це ж блюзнірство!
Дон Сабас не стерпів, звів обличчя, налите кров'ю.
Замовкни хоч на мить, — наказав він дружині. — Уже півгодини верзеш казна-що, набридаєш кумові.
Воронь боже, — запротестував полковник.
Жінка грюкнула дверима.
Дон Сабас витер шию хусткою, що пахла лавандою. Полковник одійшов до вікна. Дощ припускав. Через збезлюднілу площу переходила чиясь курка на цибатих жовтих лапках.
