Тобі нудно зі мною.
Зовсім ні, — сказав Дамасо. — Тільки це село...
Таке ж, як інші села.
Тут не можна продати кулі.
Та годі вже з тими клятими кулями, — умовляла Ана. — Поки я маю силу прати, тобі не треба ризикувати. Не знаю, для чого тобі було лізти в таку халепу.
Дамасо, перш ніж говорити далі, докурив цигарку.
Все було так легко. Не розумію, як до цього не додумався хтось інший.
Заради грошей — так, — згодилась Ана, — але який дурень брав би з собою більярдні кулі?
Я зробив це машинально, — сказав Дамасо. — Хотів уже виходити, як побачив їх, і подумав, що не варто йти з порожніми руками.
Дамасо говорив, і на душі в нього легшало.
А поки що нових куль не видно, — казав він далі. — Прийшла відповідь, що тепер вони подорожчали, і дон Роке вважає, що це йому невигідно.
Дамасо запалив ще одну цигарку і, розповідаючи, почував, що його серце звільняється від якогось темного осаду. Він знав і те, що дон Роке вирішив продати більярдний стіл. Стіл небагато чого вартий. Треба було б повністю міняти сукно, залатане строкатими квадратами. А відвідувачі салону, що вже й постаріли біля цього більярду, мали тепер розвагу — слухати радіорепортажі про бейсбольний чемпіонат.
Взагалі, — мовив Дамасо, — в село я тепер іду без усякого задоволення.
І зовсім не дотепно, — сказала Ана.
На тому тижні буде останній матч, — зітхнув Дамасо.
І це не найгірше. Найгірше — це негр.
Пригорнувшись до нього, як у давні часи, Ана відчувала, про що думав її чоловік. Зачекавши, поки він докурить цигарку, вона озвалась улесливим голосом:
Дамасо!
Що таке?
Поверни їх.
Він запалив ще одну цигарку.
