МАЙЖЕ НЕ СУМНІВАЙСЯ НЕ РОЗРАХОВУЙ НА ЦЕ СПИТАЙ ПІЗНІШЕ
Роджер заздро дивився на ту іграшку. Якось видуривши її в брата, він щосили пожбурив кулю на хідник. Іскрами сипонули скалки.
Дослухаючись до пульсуючого гудіння комп’ютерного блока, який вичаклував Джон, Річард згадував, як, захлинаючись від ридань, він безсило повалився на асфальт, неспроможний повірити у братову підлоту.
- Плаксій, плаксій, подивіться на рюмсу, - самовдоволено піддражнював його Роджер. - Твоя куля - всього лише копієчне барахло. Подивись-но краще сам: кілька табличок з написами та склянка води.
- Я все розкажу! - нестямно кричав Річард. Мозок пекло вогнем. Очі заливали сльози відчаю. - Я розповім про все мамі! Про все!
- Тільки спробуй - я зламаю тобі руку, - застеріг брат і так гидко посміхнувся, що Річард зрозумів: Роджер не зупиниться і перед цим. Тож він покорився.
МІЙ БРА Т БУВ ПИЯК І НІКЧЕМА.
Значить, усе-таки друкує. А як комп’ютер? Чи накопичує він інформацію? В усякому разі Джону, безперечно, вдалося зв’язати панель стандартного процесора з екраном. Написане мимоволі збудило непрохані нудотні спогади. Але навряд чи племінник це передбачив.
Він обвів очима кімнату і, невідомо чому, зупинив погляд на речі, яка з’явилася тут усупереч його волі і була не до місця. Це був студійний фотопортрет дружини, її різдвяний йому подарунок, зроблений два роки тому.
“Я хочу, щоб він висів у твоєму кабінеті”, - сказала вона тоді. І Річард не забарився його повісити. Це був, напевне, один із способів нагляду за ним. “Не забувай, Річарде, я тут. Дарма що я зробила ставку на поганого коня. Я все одно тут. Тож пам’ятай про це”.
Студійний фотопортрет, що хибив неприродністю кольорів, не пасував до затишного сполучення естампів Уїслера, Хомера та Уїта. Очі в Ліни були напівпримружені; масивні, складені бантиком уста лише віддалено нагадували посмішку. “Я все одно тут, - здавалося, говорили ті уста. - Тож не забувай це”.
Його пальці забігали по клавішах:
ПОРТРЕТ МОЄЇ ДРУЖИНИ ВИСИТЬ НА ЗАХІДНІЙ СТІНІ МОГО КАБІНЕТУ.
Він подивився на ці слова, і вони сподобалися йому не більше, ніж портрет.
Річард ударив по кнопці СТИРАННЯ. Слова зникли, лише в кутку порожнього екрана пульсувала крапка індикатора. Він поглянув на стіну, але портрета там не побачив.
Річард надовго - принаймні так йому здалося - заціпенів, утупившись у порожнє місце на стіні. З цього стану його повернув до життя запах його дитинства, який пам’ятався так само виразно, як і розтрощена заздрісним Роджером куля: перегрівався трансформатор від дитячої залізниці. Запах нагадував, що прилад потребує відпочинку.
Він його вимкне.
