дільничний ніяково мовчав. — Ну, кажи, чого треба? — рішуче спитала буфетниця. — Вобли з бази дістати? Не соромся. — Та ні, Розо. Тут он яка справа… Особиста. Розумієш… Одне слово, одружитися хочу. А вона — ні тпру ні ну! Жодної уваги. Не знаю, як бути… Так от, одне слово, можеш мені поворожити? — випалив нарешті молодший лейтенант. — Щоб усе ясно було. Ти ж умієш, правда? Не в службу, а в дружбу. — О-о! Та хіба ти віриш у ворожбу? — Веселі бісики застрибали в очах циганки. — Оце так новина! Видно, й справді закохався, коли за цим прийшов… Але в мене і карт тут немає. Зайди увечері додому, поворожу, коли таке діло. І чайком напою. — Шкода, — опустив голову дільничний. — Мені — от як треба! — провів ребром долоні по горлу. — І саме зараз. Я до неї якраз йду, так щоб знати. — А хто вона? — примружилася циганка. — А це вже службова таємниця, — весело викрутився Прокіпчук. — Скажу тобі, а потім мені гарбуза піднесуть. Очей не сховаю. — Ох, темниш, пане дільничний! Ну, і не кажи. Сама довідаюсь… То як же бути з тобою?.. Посидь хвилинку. Я ось цих хлопців відпущу і до гардеробників збігаю — вони часто у карти ріжуться. І вона випурхнула. Молодший лейтенант був задоволений. Карти і наречену — це він здорово вигадав! Знайдено потрібний інтимний тон розмови. Тепер він повинен, не сполохавши буфетницю, виконати завдання начальства: з'ясувати, чи знає вона Маркела Казанка і чи не бачила його тут напередодні або в ніч убивства родини Іллеш. Принісши карти, Роза звеліла Прокіпчуку сісти на колоду, тому що ними, мовляв, недавно грали. Треба збити з них брехню — щоб «правду сказали». Все це вона говорила дуже серйозно, як досвідчена ворожка. Сидячи на колоді карт, Прокіпчук, наче між іншим, спитав: — А ти, Розо? Коли тебе заміж віддамо? — Хіба вже старію? — хитро посміхнулася циганочка. — Спішити треба? — Начебто ні. Куди тобі поспішати. Просто охота випити на чиємусь весіллі. — І молодший лейтенант весело розсміявся. — Вип'єш, Михайле. У мене на весіллі. За моє здоров'я, за моє щастя, згоден? Ух, і влаштую я весілля! На всю губу, на весь світ, по-циганському! Можливо, і ждати недовго… — Невже правда? — щиро здивувався Прокіпчук. — Хто ж цей щасливчик? З наших, хлопців? Чи це теж службова таємниця? — Е-е, не така я потайна, як ти, Михайле. Циган він. Нашого роду-племені. З міста Орла і сам як орел. — Ну, якщо орел, то я мовчу. Куди нам тягатися! Бо подумав, що із наших, місцевих, тобі хтось до серця припав. Але досі не помічав, щоб із ким-небудь гуляла, — все одна та одна… Не весело тобі, певно: він — там, ти — тут. — Він приїздив до мене недавно. Проґавив ти — міліція! Ось скоро повернеться, познайомлю. — Неодмінно познайом! Цікаво глянути, хто нашу Розу причарував. А звати його як, по-нашому чи з циганським ухилом? — Ну, гаразд, давай карти — годі сидіти! А то зараз мої клієнти влаштують скандал… А звати його Маркелом. — Маркел, — поважно сказав Прокіпчук. — Хороше ім'я Звучне… Ага, карти! — Він витяг з-під себе колоду. — А я вже відчув себе квочкою, і вставати не хочеться. Роза розсміялася. Їй лестило, що сам дільничний інспектор міліції так по- простому, по-дружньому з нею розмовляє, просить її допомоги. — Розо! Розочко! Трояндочко моя! — кликали її спраглі клієнти. — Розо, де ти? Ждемо! — Очі чорні! — заспівав хтось біля стойки хрипким голосом. — Я зайнята! У мене міліція! Перевірка! Можете почекати! — висунула буфетниця на мить голову з підсобки і, повернувшись, підморгнула Прокіпчукові. — Страждальники… Так на кого ворожити? Масть яка: білявка, чорнява? А може, руденька, га? Думай про неї, коли ворожитиму. — Білява, — квапливо бевкнув молодший лейтенант, не маючи нікого на увазі. Взагалі йому подобалися шатенки. Але ще більше подобалася зараз власна кмітливість і те, як майстерно він справляється з завданням і вийшов на цигана Маркела. Залишалося з'ясувати лише одне питання, правда, найголовніше, але дільничний уже не мав сумніву в успіху. — Блондинка, — говорила тим часом Роза. — Бубнова дама, значить… Що за уподобання в чоловіків? Брюнетки кращі. Брюнетки — вони запальні, жагучі, — зітхнула Роза. — Давай, знімай лівою рукою. — Кажеш, недавно приїздив твій Маркел… А якого числа, не пам'ятаєш? — Щасливі ні днів, ні ночей не помічають, — засміялася Роза. — Може, п'ятнадцятого чи шістнадцятого? — вирішив допомогти їй молодший лейтенант. Карти завмерли в руках циганки. Потім вона знову почала розкладати колоду. Але повільніше, наче механічно. Прокіпчук зрозумів, що припустився грубої помилки. — Помиляєтесь, начальнику, не п'ятнадцятого і не шістнадцятого, а зовсім іншого числа, іншого місяця, іншого року. — Вона не зводила тепер підозрілого погляду з офіцера. — А чого це міліція цікавиться Маркелом? Щось накоїв? — Та я просто так, — намагався викрутитися Прокіпчук, уникаючи злого погляду циганки. — Що в голову прийшло, те й спитав. — З такою головою і одружуватися не можна, — розлючено кинувши карти на столик, підхопилася Роза. — Ну, ну, — тільки й міг промимрити молодший лейтенант. — Не забувай, я при виконанні… — Знаю: службова таємниця, службова таємниця! — нагадала дільничному його слова. — Не випадає тобі нареченої, начальник. Карти весілля не показують! — Вона не могла собі простити, що пошилася в дурні, впіймалася на вудочку міліціонера. — Іншим разом доворожу. — Циганка змахнула карти із столу і поклала в кишеньку фартуха. — Мене он люди ждуть. І, залишивши розгубленого інспектора, Роза метнулася до стойки.
3
