знову вдалося упіймати думкою той перший вечір з Танею. Чи не зробив йому зараз цей Пименов таку саму підлоту, як він колись своїй Світлані? … Потім вони танцювали з Танею. Плівка у касеті магнітофона весь час рвалася. Вадик клеїв і чортихався. Таня сміялася або таємниче мовчала, — все, що вона робила, було прекрасне, але якась штучність, вимушеність відчувалася у її манерах. Це було схоже на гру. Захопившись цією грою, Павло не помічав, як зловісно перешіптуються у коридорі дівчата, як Світлана то входить до вітальні, то без причини кидається у порожню материну кімнату. Потім Вадик побіг до крамниці здавати порожні пляшки і приніс ще одну, повну. Скинувши пальто, викликав Павла у коридор «на кілька слів» і, розтираючи задубілі руки, сказав: «Знаєш, старий, я на твоєму місці зав'язав би, поки не пізно. Так поводитися із Світланою, та ще в її хаті, пробач, не дуже етично. Це — м'яко кажучи. Я шкодую, що привів сюди Таню. Тому частина провини, зрозумій мене правильно, лягає й на мене. Ти того… знайшов би зараз Світлану і потанцював з нею, пояснив би їй як-небудь усе це. Ну, мовляв, жарт був, абощо, розиграш». «Почекай, Вадику, ти нічого не зрозумів. Це не жарт і не розиграш. Із Світланою справді погано вийшло. Але я не вмію хитрувати. Тому я зараз візьму Таню і піду звідси. Тільки скажи, де ти її викопав?» «І справді, я не вмію хитрувати, — Павло зраділо вхопився за цю думку і зараз, на бюро. — Тому й сержанту сказав правду в очі. Все, що про нього думаю… Якби я міг їм розповісти про Таню! Але хіба вони зрозуміють мене?!» Бар'єр взаємного нерозуміння не руйнувався, і Павло силою волі, на мить заплющивши очі, повернувся у милий для нього спогад. «… Де я її викопав? — перепитав Вадик. — Минулого року я працював на кіностудії асистентом оператора. Ти знаєш, вони давали мені характеристику в інститут. Там тоді працювала і Таня, асистентом художника по костюмах. В одній знімальній групі зі мною. Звідти її знаю. Йшов сюди — зустрів випадково. Була вільна, і я запросив, тепер дуже шкодую». «Вона художниця?» «Та ні. Вчилася у художньому інституті два місяці. Покинула. Сама не знає, чого їй треба… А малює вона гарно. Взагалі особа дуже своєрідна, навіть чудернацька! Ніколи не мав з нею жодних справ — тут можна чекати чого завгодно, тільки не спокою, а я людина мирна, тру-ля-ля, і люблю навколо себе тихих. Отже, не раджу… Одне слово, обережно, старий! З нею ти можеш втратити власну індивідуальність, — розсміявся Вадик. — Ти їй не підійдеш, не ображайся. Не по твоїх зубах… Краще поговори із Світланою і все владнай». «Не хвилюйся за мою індивідуальність. Я не люблю дуже тихих, ти помилився. Це те, що мені потрібно Гаразд, ми з нею зараз підемо вдвох…» Павло слухав секретаря бюро і говорив собі, що згоден з будь-якими докорами, прийме найсуворішу кару, але ніколи не примириться із підступністю, хитрощами, викрутасами… Звичайно, сержант Пименов іще раз довів начальству свою службову запопадливість. Але самоутвердження себе на кістках товаришів він, Павло Онищенко, вважає підлим. Після Конкіна виступав сержант Пименов. Павлові так не хотілося слухати його, що навіть відвернувся лицем до стіни. Потім подумав: «Чого це я, наче шкідливе кошеня!» — і втупився в сержанта поглядом. Між ними стояла незрима, але висока, глуха стіна. Через неї Павло не чув слів Пименова, тільки бачив, як ворушаться його губи. Наче в німому кіно… Але раптом Онищенко відчув, що стіна ця починає руйнуватися. Власне, не раптом — Павло передчував такий фінал і боявся його. Почалося це, коли говорив член комсомольського бюро рядовий Стасюк. — Якби від мене залежало, — сказав той, — я Онищенка виключив би з комсомолу… Це не значить виключити з суспільного життя. Він громадянин і свій обов'язок мусить виконувати до кінця. Але в комсомолі йому не місце. Він не такий, яким має бути комсомолець, не такий, як сержант Пименов, не такий, як Конкін. Він — інший! Циганкуватий, худорлявий Стасюк сів на своє місце, не спускаючи з Онищенка чорних, як вуглини, непримиренних очей. На Стасюка Павло не ображався. Хлопець був з Прикарпаття. Після війни бандерівці закатували його старшу сестру. Він тоді ще не народився, коли її вбили, і тільки від батьків та людей знав, як порубали її сокирами за те, що вона комсомолка. На душі в Онищенка під час виступу Стасюка стало недобре. «Зрештою, нічого робити такі співставлення, то був один час, одні комсомольці, тепер часи інші…» — захищався у думках. Але стіна непорозуміння, відчував, усе дужче осипалася і руйнувалася. Нарешті дали йому слово. Говорити не хотілося. Стояв похнюплений, наче без'язикий. Подумав: «Якби мене отаким побачила Таня! Який жах!» Ніби заглянув на мить у прірву, над якою стояв. Від цього паморочилася голова. Все-таки знайшов у собі сили сказати: — Я розумію… Моя провина… Замполіт вийшов з-за столу, став навпроти. — Скажіть, Онищенко, що з вами? — спитав прямо. Павло відчув бажання відкритися, але не тут, не при всіх. Однак це бажання зникло так само швидко, як і з'явилося. Певно, не був готовий до такої розмови. — Може, удома негаразд? Замполіти вміють угадувати, наче у воду дивляться. Павло поспішив: — Ні, ні, вдома все в порядку, товаришу лейтенант. — Доведеться все- таки поцікавитись, — сказав Арутюнов, і Павло лише знизав плечима. Адже вдома — у батька й матері — справді все гаразд. А про Таню як вони довідаються?! З комсомолу рядового Онищенка не виключили. Стасюк, звичайно, погарячкував. Та в якісь хвилини Павло почував себе дуже неприємно, наче без грунту під ногами. Його раптом вразила думка, що всі вони служать в однакових умовах, — і він, і члени комсомольського бюро, — і не тільки в нього є своя Таня. Але ж ніхто не страждає так, як він. Певно, теж скучають, нудьгують, тільки вміють тримати себе в руках, не розпускають нюні Від цієї
Вы читаете Тіні над Латорицею
