бачиш, трішки брешеш… Циган не витримав і теж посміхнувся розгублено. — Ну, був… Що з того? — буркнув нарешті. — А чому досі заперечували? Чого боялися? — спитав Коваль. Казанок раптом розлютився. — Ну, а це, громадянин начальник, моя справа. — Судимості мали? — Ну й що. Мав. Давно. Вже й забув. А зараз нічого не зробив. — Вас тричі судили. Двічі за спекуляцію краденими кіньми. Тоді одержали два і три роки… Вийшли по амністії? Циган проковтнув слину і кивнув. — Третій раз, — говорив далі Коваль, — були засуджені на два роки за шахрайство — продавали позолочені речі як золоті. — Я більше не займаюся такими справами. — Еге ж, строката у вас біографія. Вам скільки років? — Тридцять сім… Яке це має значення? Що ви від мене хочете?! Ну, був тут. Приїздив. Що з того? А чого ви мене в камеру запроторили? За що?! Гроші?.. Це мої гроші, я нікому лихого не зробив, не обікрав, не пограбував! — Саме це нам і треба з'ясувати, — докинув Вегер. — Так що, Маркеле, не гарячкуй, а відповідай на запитання. — Отже, звідки з'явилися у вас гроші шістнадцятого липня? — терпляче повторив Коваль. — Я нікого не обікрав. Це мої гроші, — повторив циган. Вегер обірвав його: — Тупцюємося з тобою на одному місці, Казанок! Якщо ні в чому не винен, який же сенс тобі викручуватися?.. — Ну, борг мені віддали! — От бачите, як усе просто. — Коваль закурив і простяг пачку «Біломору» цигану. Той заперечливо похитав головою. — Тепер вам залишається назвати людину, яка повернула борг, а нам перевірити ці слова. Стягши на переніссі брови, Казанок мовчав. — Ох, і важко з тобою розмовляти, Маркеле! Сам ставиш себе у скрутне становище, — сказав капітан Вегер. — Та гаразд, допоможу тобі. Був тієї ночі на Староминаївській? — Що?! — здригнувся циган. — Ви мені чужу справу не пришивайте! Не був я ні на якій Минаївський. — Яку чужу справу? — відразу запитав Коваль. Такий перехресний допит двома або навіть трьома працівниками він вважав дійовим. — І що сталося на Староминаївській тієї ночі? Звідки про це знаєте? Циган зблід, став попелястим. — Я нічого не знаю і ніде не був, — перелякано видушив із себе. — Ну, як же не знаєш, — впевнено зауважив начальник карного розшуку. — Знаєш, що там учинено вбивство і пограбування. — Вегер вп'явся очима у Казанка. — Я нікого не вбивав! — загорлав циган на всю кімнату, викотивши налиті кров'ю очі. — Не пришиєте! Я на ці липкі справи не клеюсь, зрозуміли?! Ну, сидів, то що?! — І він почав щось викрикувати по-циганському. Капітан, який розумів мову, цитьнув на нього, і Казанок замовк, важко і часто дихаючи, немов роздував ковальські міхи. — Вас поки що ніхто не звинувачує, — м'яко пояснив Коваль. — Ми хочемо, щоб ви чесно розповіли про таке: перше, де провели ніч з п'ятнадцятого на шістнадцяте липня, і, друге, хто дав вам такі великі гроші? Якщо у вас є алібі, то дивує, що не хочете ним скористатися. — Гаразд, — потроху заспокоюючись, промовив Казанок. — Скажу… Дайте закурити, — він узяв з простягнутої Ковалем пачки цигарку. — Дякую. — Потім розім'яв цигарку пальцями і припалив. — Я був у Рози, — нарешті вимовив, випустивши густий клубок диму. — Хто така Роза? Як її прізвище? — спитав капітан, хоч знав уже про цю жінку від інспектора Прокіпчука. — Де вона живе? — На вулиці Духновича, шість. Гей її прізвище. Роза Гей. Й справді, Роза Гей жила на Духновича, шість. У неї був власний будинок. Молодший лейтенант Прокіпчук встановив, що тут її вважають заможною. Працювала гарненька циганочка, як відомо, буфетницею у лазні, і нічого дивного, що сподобалася Маркелу Казанку. — Чому раніше мовчали? В Орлі. Треба було вас сюди везти, щоб призналися? Витрачати гроші, час, — розсердився Коваль. — Белла у мене ревнюща, громадянине начальник. Не треба їй знати, що я тут гуляв… Не дай бог! — Ну, а звідки гроші? — Вона й дала, Роза, а що? — стрепенувся Казанок. — Я ж казав — особиста справа. — Добре! — погодився підполковник. — Перевіримо ваші слова. Викличемо Розу, і якщо це не міф, не легенда, а дійсно алібі, відпустимо… Ви були у неї всю ніч до ранку чи відлучалися куди-небудь? — Нікуди не відлучався. Вранці, о шостій, сів на машину і поїхав до Ужгорода. — Гаразд, на сьогодні все, — сказав Коваль, відкинувшись на спинку стільця. Здавалося, він втратив інтерес до цигана. А той уже знову поглядав на свої розкішні черевики, і, видно, блиск їхній заспокоював його, умиротворював. — Коли ж відпустите? — спитав, відірвавшись од них. — Мені в Орел треба. І як я тепер Беллі все поясню! — Сказано, викличемо Розу, підтвердить — відпустимо. Не раніше, — сердито пробурчав Вегер. — Так ви її зараз покличте. Це ж тут близько. — Покличемо, коли треба буде. А поки що підпиши протокол, громадянине Казанок. Циган протокол підписав, не читаючи. Коваль і Вегер залишилися самі. Обоє мовчали. — Ну, як вам подобається цей тип? — нарешті зітхнув капітан. — Цілком можливо, що ночував у своєї Рози, адже Прокіпчуку сама призналася, що має нареченого Маркела. — Нареченого! — похитав головою Коваль. — Баламут! — От він і темнить. Йому ой як не хочеться очної ставки з Розою. Циганки, Дмитре Івановичу, знаєте, який запальний народ! Він і одну боїться, і другу… То викличемо Розу? Я пошлю за нею. — Давайте, — погодився Коваль. — Треба кінчати з цим Маркелом. Не будемо марнувати час. Мене тільки цікавить, чому вона дала йому такі гроші. Борг? Маю сумнів…
