було важко… Опритомнівши, мокрий від сліз і води, якою побризкав його з графина капітан, Самсонов уперто мовчав, ніби онімів, і Коваль розпорядився відправити його до камери, а тим часом привести другого. … Кравців справляв зовсім інше враження, ніж його напарник. Старший віком, високий, міцний, він глипнув на Коваля погаслими голубими очима, схованими під важкими надбрівними дугами, і знову прикрив їх повіками. Щільно стиснуті губи, різко окреслені куточки біля рота і несподівано глибокі зморшки свідчили, що Довгий багато чого зазнав у житті. Для Коваля, який навчився читати людські характери з облич, коротких жестів, миттєвих поглядів, Кравців не становив загадки. Зрозумів, що має справу з людиною рішучою і зневіреною. Такі люди дуже небезпечні. Злі і вперті, вони, навіть розуміючи неминучу поразку, йдуть напролом. — Знаєте Староминаївську вулицю? — Аякже. Хто її тут не знає. — Де були в ніч на шістнадцяте? — Вдома. Готувався у дорогу. — І виїхали? — Як бачите. — А чого так квапливо? — Давно думав податися звідси. — Чому? — Набридло животіти у «Водоканалі». — І так далеко, аж у Тюменську область? — Де тепер заробиш? Тільки на нафті. Кравців відповідав лаконічно, не підводячи погляду, але швидко оговтався в обстановці допиту. — Ви мені скажіть, чого заарештували? — Не здогадуєтесь? — Ні. Я нічого поганого не зробив. — Хм! — Бублейников не витримав і так штрикнув ручкою аркуш, що папір затріщав. — І не заїкнеться! Коваль перевів на нього докірливий погляд. — Ну, то як, Кравців, питати далі чи самі розкажете? — Що розказувати? — Де були в ніч на шістнадцяте липня? — Я вже сказав. — У вас є свідки? — Нащо мені свідки. — Для алібі. — Я не злочинець. — Що ви робили в ніч на шістнадцяте липня? — Збирався у дорогу. — Де? — Вдома, звичайно. — Від котрої години? — Не пам'ятаю. Звечора. — І довго? — Може, о другій чи третій годині ліг спати, — З вами іще хтось був? — Клоун. — Тобто Самсонов? — Так. Він і може підтвердити моє алібі. Нікому не було зараз до сміху. Все ж Бублейников знову саркастично хмикнув. «Чорт чорту око не виколе», — пробурмотів, ніби до себе. Але Коваль і Вегер так само незворушно, як і досі, дивилися на Кравціва. — І довго з вами був Самсонов? — Поки не зібралися. — До другої чи третьої години ночі? — Так. — А коли повернулися додому? Кравців був насторожі. Погляд його, мов голубе лезо, тільки вряди-годи блискав з-під опущених повік. Він не дивився ні на кого, весь перетворившись на слух, і Ковалю здавалося, що від напруження та люті і вуха в нього прищулені. — Я нікуди не йшов з дому. Не темніть, громадянине начальник. — Увесь вечір? — Увесь. Капітан Вегер за знаком підполковника потягся до сейфа. — Навіщо було так квапитися в дорогу? — докірливо зауважив Коваль. — Збирай потім після вас покинуті речі! Кравців мовчки знизав плечима. — Так поспішали, — сказав далі підполковник, — що й черевики забули. А вони там, на нафті, пригодилися б… Вегер витяг черевики із сейфа. — Ваші? — спитав Коваль. Кравців мигцем глянув на них. — Не знаю. У мене таких не було.
— Як же не було, Євгене Васильовичу, — з докором мовив Коваль. — Пригадайте. Люди вас часто бачили в цих черевиках, і господиня квартири Фаркашова свідчить… — Такі черевики тепер у кожного є. І майже всі одної фабрики. — Але це — ваші. — Може, й мої. Вони всі однакові. — Ні, не всі. Саме ці залишили сліди на чужому подвір'ї. Догадуєтесь, на чиєму? — Ні. — Ви знали Каталін Іллеш? — спитав підполковник прямо. Кравців на якусь мить наче зібгався, метнув блискавку з очей, потім розслабився і спокійно сказав: — Знав. Ви були у неї в ніч на шістнадцяте? — Вночі?.. Що мені там робити вночі! — А черевики ваші були… Може, їх комусь позичали? Кравців криво посміхнувся: — Що ж тут дивного? Ходили найматися. Вона шукала пастуха — корову випасати. Самсонов без діла вештався, я його привів, бо знав її дочку Єву. — Протиріччя, — зауважив Вегер. — Чого крутиш, Кравців? Які могли бути найми, коли, сам кажеш, збиралися до Сибіру! — А того й поїхали, що ніхто хлопця не найняв. — Кравців, ви підозрюєтесь в убивстві Каталін Іллеш та її дочок, — сказав підполковник. — Я?! — скрикнув Довгий і відразу осікся. — Якщо людина мала судимості, то їй усе можна ліпити! Так?! — Він підвів голову, повністю розкривши не звиклі до світла збляклі очі. — Ви з Самсоновим були тієї ночі в Іллеш, на подвір'ї залишилися сліди від оцих черевиків і кедів вашого друга. Вам немає сенсу заперечувати свою провину… — Це ви раніше доведіть! — Правильно, — сказав Коваль, — над цим і працюємо. — А от візьмемо зараз твого напарника, він усе скаже — ти його натуру теж знаєш, Кравців, — пояснив Вегер. — І тоді в тебе навіть пом'якшуючих не буде. Раджу повинитися… — Звичайно, печінки відіб'єте — Клоун скаже все, що схочете. — Тобі коли-небудь відбивали? — З мене все одно нічого не вибили б, — вперто поворухнув масивними руками. — Отже, були вночі там? — Вдень, а не вночі. — О котрій годині? — О другій дня. Господиня прибігала з роботи корову доїти. — Через паркан наймалися? — шпигнув Бублейников. Кравців замовк. На лобі у нього виступив піт. — Через паркан, питаю? — повторив майор. — Як ви зайшли на подвір'я? Запідозрюваний мовчав. — Сліди на подвір'ї біля паркана глибокі. Експертиза свідчить, що був стрибок, — говорив Коваль. — Крім того, вогка, м'яка земля. На сухій землі таких слідів не могло залишитися. А дощ ішов пізніше, надвечір. Ну, то що, Кравців? Як це поясните? Довгий не відповідав. — Мовчанка — не найкращий доказ, — зауважив підполковник. — Василю Івановичу, — звернувся до Вегера, — зв'яжіться з метеостанцією, нехай дадуть письмову довідку, коли почався п'ятнадцятого дощ. — Ну, Кравців, — повернувся до підозрюваного, — будемо розповідати? Той нижче опустив голову. — Я не вчинив ніякого
