паперу, у кількох місцях продірявлений. Зовні спокійний, з незворушним, часом ніби кам'яним обличчям, майор у хвилини напружених роздумів, хвилювань дірявив авторучкою або олівцем папір, що потрапляв під руку. Бувало, через неуважність проколював навіть документи і мав за це неприємності. Казанком Бублейников майже не займався, вважаючи версію «Циган-убивця» марною справою. Коваль не міг тепер не віддати належне інтуїції свого колеги. А от Довгий і Клоун зацікавили майора по-справжньому, і варто було їх привезти, як він першим прибіг у міліцію. Повне мідно-червоне обличчя Бублейникова зараз блищало від поту. — Убивча спека, Дмитре Івановичу, — поскаржився, витираючи лице хусточкою. — Зовсім зварився. Лазня, та й годі! — Коваль звернув увагу, що майор одяг цупкий формений мундир. — Літо цього року — не дай бог. — У камерах, певно, прохолодніше, — посміхнувся Коваль. — А ви комірець розстебніть. — Ну, цим двом, що в камерах, не заздрю, — вигукнув майор, не звернувши уваги на дозвіл підполковника. — їм, думаю, там гарячіше, ніж тут… Вегер зараз холодної водички принесе, — додав без прямого зв'язку з попередніми словами. Коваль оглянувся і примостився на стільці під стіною, обпираючись ліктем на хитку тумбочку. За стіл не сів: не любив під час допиту сидіти стовпом, навпаки, — ходив, поглядав з вікна на вулицю, на машини, людей, на будинки і черепичні дахи, на мінливі фарби неба, бо це сприяло вільному польоту думки, викликало несподівані асоціації, допомагало невиразним міркуванням набирати точних обрисів. А з-за столу у такому маленькому кабінеті і вибиратися важко. До того ж, як переконався, столи насторожують людей, заважають безпосередньому контакту з ними. Двері розчинилися, впустивши Вегера з повним графином. — Ну от, — сказав капітан, ставлячи графин на стіл. — Вода є. Якщо дозволите, Дмитре Івановичу, приступимо, — звернувся до Коваля. — Я уже наказав привести Самсонова. Підполковник кивнув. Він розумів вибір Вегера — Клоун був слабшою ланкою у парі Довгий — Клоун. — Вистава зараз буде. Кеди я йому приготував. У яких він стрибав… Я цих акробатів посадив, звичайно, у різні камери, щоб не дуже складно брехали, — засміявся капітан. … От уже й сам Клоун стоїть перед ними: незграбний, вузькоплечий хлопець, на безбровому обличчі якого вирізняється великий ніс і злякані сірі очі. Коваль відіслав конвоїра і дозволив підозрюваному сісти. Самсонов відразу втупився поглядом у графин, іще запітнілий і вкритий перлинами крапель. Похмуро відповідаючи на запитання: «Ім'я? Прізвище? Рік і місце народження? Судимості?..» — він не відводив погляду від графина. — Пити хочете, Самсонов? Хлопець кивнув. Коваль налив йому склянку води. — Ну, а тепер що розкажете нам цікавого? — не по формі почав допит підполковник, забираючи порожню склянку. Клоун витріщився на нього. Такого запитання не чекав. — Ну добре, — погодився Коваль, коли йому набридло мовчання. — Не хочете розповідати? Тоді поговоримо про менш цікаве. Що ви робили в ніч на шістнадцяте липня, де були, з ким? Самсонов ніби ще дужче закам'янів. Тільки повні страху очі свідчили, що перед офіцерами жива людина. — Пригадали?.. В ніч перед тим, як втекли звідси разом із своїм дружком Кравцівим, Довгим, як ви його називаєте? Самсонов усе так само тупо дивився на графин, на краплі на ньому. — Іще води? Самсонов похитав головою. — Що ти мовчиш, коли тебе питають? — гримнув Бублейников. — Мову відняло? Коваль жестом зупинив майора. — Гаразд. Староминаївську вулицю знаєте? Самсонов кивнув. — Ну от, — задоволено відзначив підполковник. — Були ви на ній у ніч на шістнадцяте? Затриманий здригнувся і ледь чутно прошепотів: — Ні. Це була не найрозумніша відповідь, але він цього не відчув. — Голосніше, — попросив Коваль, даючи Самсонову можливість ще раз обдумати свою відповідь. — Були чи ні? — Ні, — більш упевнено сказав Самсонов і, ніби чіпляючись за соломинку, що, як здалося йому, могла врятувати, закричав: — Не був я, не був! — Не кричи, — зупинив його Вегер. — То мовчиш, немов удавився, то горлаєш на всю кімнату. — Глянувши на підполковника, простяг руку до сейфа, відчинив його і витяг звідти загорнуті в газету китайські кеди. — Твої? Самсонов дивився на кеди округлими очима. Про що він думав у цю мить, що бачилося йому за тими старими із стертими носками кедами? Може, поставали перед ним шибениця, яку бачив у кіно, чи націлені на його груди дула автоматів?.. Він мимоволі підібгав ноги, взуті тепер у дешеві босоніжки. Був немов у тяжкому сні. І так само, як уві сні, де існують сили, проти яких ти безпомічний, — вітри, що несуть у вогненну пащу, безодні, що раптом розверзлися під ногами, — зараз це стоптане взуття на столі капітана ніби перетворилося на загрозливе страховисько. — Пам'ятаєш, де їх викинув?.. Ні?.. Нащо було так глибоко ховати? Аж у каналі! Думав, не знайдемо? — питав тим часом Вегер. — А от знайшли. І людей знайшли, які бачили ці кеди на тобі, — господиня квартири Фаркашова, наприклад… Нас не обдуриш, Самсонов… Ну, то що скажеш? Клоун кивнув головою раз, потім другий, через такий самий інтервал утретє, — немов заведений болванчик. — А сліди твоїх кедів залишилися на подвір'ї Іллеш. Коли стрибнув через паркан… Хороші сліди, виразні… Виказали тебе кеди, — говорив далі Вегер. — Подвір'я Каталін Іллеш на Староминаївській вулиці? Так, Самсонов? — спитав Коваль. Болванчик перестав кивати. — Я не вбивав, — відповів тихо і хрипко, але виразно. — Он як! — швидко зауважив Бублейников. — Кого ж це ти не вбивав? — уп'явся в Самсонова поглядом. Чи зрозумів Клоун, що, розгубившись, він уже визнав те, чого найбільше боявся визнати? Очі його наповнилися слізьми, і він голосно заридав, сповзаючи із стільця і тицяючись головою у стінку. — Самсонов! — прикрикнув Вегер. — Перестань! Але зупинити істерику
Вы читаете Тіні над Латорицею
