сухе обличчя, Коваль уважно вислухав Вегера, — Іду, іду, Василю Івановичу. Без мене не починайте… Так, хвилин через п'ятнадцять… Що? У вас же прекрасні новини! Молодці! Йду! Виходячи з дверей готелю на вулицю, підполковник уже повністю звільнився від решток сну. Йшов швидким кроком, нічого не помічаючи навколо, і перебирав у пам'яті все, що чув про цього Маркела Казанка на оперативній нараді. Звикнувши за довгі роки розшукової практики систематизувати свої знання і відомості, ніби розкладати їх по поличках, він і зараз автоматично виконував таку ж роботу: Перше. У запідозреного громадянина Казанка до приїзду сюди грошей було не густо. а) Як відомо, розплачуючись з таксистом, заплатив точно по лічильнику. б) Як уже з'ясовано, жив перед тим в Ужгороді в готелі «Київ» у дешевому номері, харчувався не в ресторані, а в студентській їдальні. Друге. Шістнадцятого вранці, повернувшись в Ужгород і снідаючи перед вильотом в ресторані аеропорту, дав офіціантові двадцять п'ять карбованців «на чай». Зараз капітан Вегер повідомив, що обшук в Орлі на квартирі Казанка і його дружини Белли дав блискучі наслідки. Ці нові відомості додаємо до старих, і тоді «друге» буде звучати так: «Казанок раптом розбагатів на Закарпатті». У нього знайдено коштовні речі: нову, ще не розпаковану пральну машину і жіночу шубу вартістю чотириста сорок карбованців з магазинним чеком у кишені. Чек датований сімнадцятим липня! У піджаці Маркела — сто двадцять карбованців різними купюрами. Якщо врахувати вартість авіаційного квитка до Орла і гроші, які він буквально розкидав по дорозі, то сума виходить чималенька. Звідки у нього з'явилися такі гроші після убивства родини Іллеш?! Третє. Чому він і в Орлі, і тут відмовляється дати пояснення цьому факту, заперечує поїздку на Закарпаття? І, нарешті, четверте: взуття сорок третього розміру! Коваль уже приготувався до розмови з циганом, уявляв, як одним запитанням за одним зажене Казанка в кут і примусить відповідати чесно і правдиво. Думки шикувалися у чіткий ланцюжок допиту: запитання — відповідь, запитання — відповідь… Еге ж, Казанку буде непереливки! Особливо, якщо він і далі заперечуватиме свої відвідини Закарпаття. Те, що зараз повідомив Вегер, не залишало сумнівів. Молодець капітан, уже встиг провести пізнавання, і таксист підтвердив, що Казанок — той самий циган, якого він віз увечері п'ятнадцятого липня з Ужгорода. Зібраних відомостей і запитань, які виникали з нелогічної поведінки цигана, для Коваля було більш ніж досить, щоб докопатися істини і не у такого противника, як цей Казанок. Втім, наперед не вгадаєш… У підполковника іще не народилося те інтуїтивне почуття, яке підказує, що він на вірному шляху, — надіявся на наступний допит, бо ніколи не знав заздалегідь, що саме стане поштовхом до знахідок і відкриттів. А якщо підозра виявиться помилковою? Коваль не хотів поспішати з обвинувальними висновками, поки сам не переконається в справедливості їх… Вегер нетерпляче чекав підполковника у своєму кабінеті. Як тільки той переступив поріг, подзвонив, щоб привели заарештованого. Розважливий капітан і цього разу стримував себе, але збудження проривалося у нього зеленими блискавками в очах. — Сам іде в руки Казанок! Сам, Дмитре Івановичу, — сказав він задоволено, властивим енергійним жестом відкинувши голову. Коли ввели цигана, першими впали в око Ковалю розкішні черевики. Казанок був одягнений абияк, але — черевики!.. Незвичайної краси — чорний лак, наче люстро, віддзеркалював предмети навколо: сонячні відблиски вигравали на носку, новенька тонка підошва немов ковзала по підлозі, вузькі, концертні, вони наче існували самостійно, окремо від свого господаря, немов увійшли в кімнату самі собою. З дозволу Коваля Казанок сів і, випроставши ноги, теж задивився на свої черевики. Підполковника здивував олімпійський спокій підозрюваного, і в голові його, як у найскладнішому комп'ютері, враз почали оцінюватися нові дані, формуватися нові запитання. — Дорогі? — спитав Коваль. Циган, наче заворожений, не відривав погляду від своїх черевиків і, раптом нахилившись, витер носки рукавом піджака. — Скільки заплатили? — Сто двадцять, як одну копійку, — мирно відповів Казанок. Коваль у думці додав ці гроші до загальної суми. Очевидно, це ж саме подумав і капітан Вегер, бо відразу спитав: — А гроші де взяв? — Не вкрав. — Але до шістнадцятого липня у вас не було таких грошей, правда? — перебрав ініціативу до своїх рук Коваль. — Це моя особиста справа. Я уже говорив. І взагалі не розумію, чому мене сюди привезли, допитують, — спохмурнів циган. — Обшукували… — Можу пояснити, але, думаю, буде краще, коли самі чесно розкажете, що робили в місті в ніч на шістнадцяте. — Я не був у вашому місті. Не був, ясно? — Був, — втрутився Вегер, який записував протокол допиту. — Таксист, що віз тебе з Ужгорода, впізнав. Казанок замовк. — Хочеш іще одну очну ставку — із офіціантом, якому дав двадцять п'ять карбованців в Ужгороді вранці шістнадцятого? — суворо спитав капітан, відклавши ручку. Циган тільки очима блискав. — Два роки тому ти жив у таборі під Мукачевим, а потім старий Сабо тебе прогнав. Так, Маркеле? Казанок зітхнув. — Ти, мабуть, і про мене чув? У таборі всі мене знали. Циган кивнув. — То чого ж брешеш мені, Маркеле? І от начальникові, — повів очима на Коваля. У голосі Вегера прорвалися добродушні нотки. — Підполковник аж з Києва приїхав, щоб на тебе подивитися, твою правду послухати… Ой Маркеле, Маркеле! Все одно дізнаюсь, поспитай у своїх — вони те саме скажуть. — Щоб у мене очі отак бачили, як брешу, — тяжко вимовив циган і заплющився. Запала коротка пауза. — Ти чого не повністю заплющуєшся, Маркеле? — раптом засміявся начальник карного розшуку і поставив дашком долоню над своїми напівстуленими повіками, немов вглядався ? далечінь. — Все-таки трішки
Вы читаете Тіні над Латорицею
