Тіні над Латорицею

думки його кинуло в жар дужче, ніж від догани, за яку одностайно проголосували всі члени бюро. Бюро закінчилось якраз перед вільним, особистим, часом. Петро вирішив написати батькам, щоб випередити офіційний лист із застави. Сидів у ленінській кімнаті і копирсав ручкою нещасний аркушик паперу. Лист не лягав на душу. Літня задуха обкутувала теплою ковдрою. Паста в кульковій авторучці засихала, і ручка не писала. І чому йому так тяжко з цією Танею?! Онищенко вийшов на подвір'я і сів на лавочку у своєму улюбленому куточку під буком, за спортивним майданчиком. Перший вечір їхнього знайомства з Танею іще стояв перед ним. Може, в цьому вечорі розгадка його почуттів, туги, невлаштованості в теперішньому житті, невміння йти в ногу з усіма. А що було потім? Коли Вадик почав докоряти, Павло сказав, що зараз піде з Танею геть… Повернувшись до кімнати, щоб забрати її, помітив незвичайне пожвавлення. В центрі уваги виявилася Таня. Світлана стояла поруч. Атмосфера була наелектризована. Павло злякався, що зараз станеться щось непоправне. Але Світлана непогано тримала себе в руках, тільки очі бігали. Павло помітив, що дівчина напружена — ладна будь-що відстояти свою честь перед цією «самозванкою». «Павло сказав, що скоро будете робити ремонт», — мовби не помічаючи нічого, кивнула Таня на обідрані шпалери. «Так, — відповіла Світлана, яка не мала досвіду «світських» розмов і щомиті була готова кинутися в бій з відкритим забралом, зірватися на крик. — Через два тижні. А що?» Таня була спокійною… Невже вона все це робила того вечора тільки із спортивного інтересу? Він збирався потім спитати її. «Якщо не заперечуєте, — продовжила Таня, — я залишу добру пам'ять. Можу на цих шпалерах, які ви все одно здерете, намалювати вам що-небудь веселе». Дівчата зашепотіли між собою. «Ну й нахаба», — заздро прошипіла одна. Це був табір Світлани. «Малюйте, якщо хочете, — повільно промовила Світлана, гарячково підшукуючи потрібні слова для гідної відповіді. — Але в такому разі зроблю ремонт значно раніше». Це був перший камінь Світлани. І останній. Скільки сил вона доклала, щоб шпурнути його в ціль! На другий її не вистачило. Дівчина повернулася і вийшла з кімнати. «А це вже ваша справа», — лагідно сказала їй услід Таня і почала малювати. «Треба піти, — гарячково думав Павло. — Якнайшвидше! Але як це зробити тихо, безболісно? Яка ж я все-таки сволота сьогодні! Я повинен зараз усе відверто пояснити Світлані…» Але розмовляти із Світланою йому дуже не хотілося. Він летів у безодню, і це було приємно. Він не знав, що Світлана, замкнувшись у ванній, плакала. Розуміла, що «самозванка» дужча від неї, сміливіша, розуміла, що Павла втрачено назавжди, що вже нічого не можна зробити. Нічого!.. Така суперниця — завжди переможець. А вона що? «Свєтка», не більше… Тим часом Таня витягла із сумочки товстий чорний фломастер, і через п'ятнадцять хвилин уся стіна була помальована чарівними фізіономіями, цуценятами, кіньми, слонами, пальмами… Умившись, Світлана вийшла з ванної. Сльози немовби очистили її, надали нових сил. Вона змогла з гідністю увійти назад в кімнату і майже ущипливо сказати: «З вашого дозволу я поставлю герань на місце». Таня кивнула і вийшла у передпокій. «Ти не хочеш піти на повітря, Тань? Ходімо звідси, — поспішив за нею Павло і раптом відчув, що за спиною стоїть Світлана. Він обернувся. — Свєто, я тобі потім усе поясню. Прости мені. Не сердься, я скотина, але не можу інакше, це вище від мене». — Очевидно, так завжди говорять у подібних випадках, подумав при цих словах. Світлана стояла, мов сновида, з широко розкритими очима. У коридор влетів Вадик. Таня потяглася за своїм кожушком. «Павлику, — сказала Світлана, — єдине, що я тебе прошу, це швидше піти. Взяти Таню і піти». «Добре, добре, ми вже йдемо». Він допоміг Тані натягти гаптований кожушок. Таня узяла сумочку. «Свєто, Павло зараз залишиться, а я піду. Це був жарт. У мене просто поганий характер, проти вас я нічого не маю. Не сердьтеся. Павло мені не потрібний». Онищенко бачив, що навіть тепер, перепрошуючи Світлану, вона все одно підносилася над нею так, що у нього паморочилася голова. Він їй не потрібен?! Але ж це вона говорить просто так, щоб Світлані легше було… Він певен, що потрібен їй, певен! Таня вийшла на площадку і викликала ліфт. «Тебе провести?» — висунувся услід Вадик, хапаючи свою шапку. Він радів, що обійшлося без великого скандалу. «Проведи, якщо хочеш», — почулося з-за дверей. Павло, який раптом розлютувався, міцно схопив Вадика за плече і легко повернув до себе: «Я її проведу! Я проведу її! Я!» «Ти ж чув: не потрібний їй! — визвірився Вадик. — Їй взагалі ніхто не потрібний». «Потрібен чи не потрібен — сам розберуся!» Павло схопив в оберемок своє пальто, шапку, шарф і вибіг на сходи. Автоматичні дверцята ліфта вже зачинялися, але він встиг розсунути їх і впхатися в кабіну. В кабіні він швидко одягся. «Ти мене що, за ідіота маєш? — Таким розлюченим, як тієї хвилини, він себе не пригадував. — Не потрібен, то якого дідька!.. Ти із спортивного інтересу, так? Знаєш, хто ти після цього?.. Відповідай, із спортивного?» Ліфт зупинився. «Не знаю… Я сама нічого не знаю. Але ти — чесний і хороший, ти мені навіть наче й подобаєшся… Але я не знаю точно, слово честі, не знаю…» Тоді він повернувся додому о четвертій годині ранку. Цілу ніч блукали вдвох морозними вулицями і, коли дерев'яніли від холоду, заходили в перше-ліпше парадне, грілися біля батарей, щоб іти далі, без мети і напрямку. Заледве змерзнувши, вона знову ставала схожою на птаху, але якою милою і славною могла бути, коли хотіла! Про що тільки не теревенили вони тоді! І як до найменших подробиць запам'ятався йому кожний рух, кожне її слово і погляд у той божевільний вечір, у який вони, проте, жодного разу не поцілувалися!.. Павлові і зараз, на подвір'ї застави, здалося, що відчуває на собі її погляд, чує її голос