Тіні над Латорицею

— наче вона стоїть поруч у фіолетовому тумані вечора. Наслання якесь! Онищенко підвівся, почав ходити стежкою уздовж волейбольного майданчика і спортивного містечка. Прислухався, як приємно хрумтить під чобітьми гравій. «Ні, він не заспокоїться, поки не зрозуміє, чому з нею так тяжко! А коли б залишився на «гражданці»? Чи не вийшла б у нього з Танею біда? З її характером це дуже просто. Могли посваритися і розійтися назавжди… Які дурниці в голову лізуть!» — обірвав себе Павло і ще завзятіше замолотив підборами гравій. Не давали спокою і думки про засідання комсомольського бюро. Розумів: довго не зможе дивитися хлопцям в очі. Досі не міг позбутися почуття, що Пименов і Конкін діяли упереджено, але вірив у щирість Стасюка і замполіта. А як він повівся б на їхньому місці? Раптом подумав, що тут він не просто Павло Онищенко, а прикордонник Онищенко, солдат. Відчув, як міцно стоїть на ногах, як твердо ставить каблуки, як добре прилягає до міцного тіла військова форма, як рішуче оперізує його тугий ремінь. На місці Конкіна, Стасюка, замполіта? Як би він повівся? Певно, так само. І діяв би, і говорив, і вимагав би з якого-небудь недбайла. Зрештою, він теж має право питати з них. Нехай би той самий Конкін зробив проступок… Від цієї думки Онищенко повеселішав. Все ставало ясно, просто і справедливо. Чорт візьми, невже Таня позбавила його мужності і зробила якимсь хлюпиком! Він підійшов до турніка, підстрибнув і кілька разів підтягнувся на руках. Сплигнувши на землю, глянув на наручний годинник. Особистий час закінчувався. Скоро — вечеря і знову в наряд. «Якби один тільки разок на неї глянути! І тоді все», — зітхнув, прямуючи до казарми. Добре знав, що нагорода відпусткою додому — не для нього. І, звичайно, аж ніяк не міг здогадатися, що Таня близько — за кілька десятків кілометрів, у камері попереднього ув'язнення ужгородської міліції. Так само як не здогадувався, що замполіт Арутюнов крізь розчинене вікно кабінету спостерігав за ним і, здається, залишився задоволеним поведінкою солдата після бюро.

4

 

 

Коваль потягся у ліжку і примусив себе розплющити очі. Поперек ковдри лежала рівна сонячна смуга: сьома година — треба вставати! Іноді, коли не було нагальних справ, любив, як у дитинстві, полежати кілька хвилин, розглядаючи крізь щілинки очей ранковий світ. Сьогодні міг би дозволити собі повернення у безжурне дитинство, бо у справі, якою займався, закінчився певний логічний етап, і, перед тим як перейти до наступного, можна було трохи розслабитися, спокійно поміркувати. Каталін Іллеш, її доньки, невідомі вбивці, Шефер — не йшли з думки, хоч би чим займався. І вночі вони не залишали його. Мало того, у снах до них приєднувалися іще капітан Вегер, Романюк, Бублейников, слідчий Тур, Наталя і Ружена, — і все це крутилося, як у калейдоскопі, від чого майже щоранку прокидався з важкою головою. Справді, міг би дозволити собі кілька хвилин ранкового спокою, коли б не циган. Позавчора одержали повідомлення, що Маркел Казанок проживає в Орлі зі своєю законною дружиною Беллою. На першому допиті він категорично заперечував поїздку на Закарпаття. Це ставало для карного розшуку цікавим, і Казанка мали доставити сьогодні… Повіки не дуже слухалися Дмитра Івановича, злипалися. Підполковник потягся до нічного столика за цигарками, — не намацав пачки, а наштовхнувся рукою на склянку молока. Значить, Наталка вже пішла. І коли тільки встигла підхопитися! Зусиллям волі розплющив око і оглянув кімнату. У протилежному кутку невеличкого номера стояло акуратно прибране Наталчине ліжко. «Знову гайнула до приятелів на турбазу! Не може спокійно жити. Уся в батька, — задоволено подумав Коваль. — А може, тікає від мене?» Дуже хотілося курити. Наталка не дозволяла смалити натщесерце, ховала цигарки і підсовувала молоко або чай. Її піклування зворушувало, і водночас брала досада — втрачалася насолода від першої напівсонної затяжки. Підполковник сів на ліжку. Покірно ковтнув із склянки, немов дочка і зараз стежила за ним, і відразу кинувся шукати свій «Біломор». Цигарки знайшов за портьєрою, під купою прочитаних газет. «Невже не розуміє, що батько — досвідчена нишпорка, знає, куди і що можна сховати?! У цьому номері більше п'яти-шести таких потайних місцин немає». Ця думка втішила його, він засміявся, витяг з пачки цигарку, запалив і жадібно затягся димом. Першу любив викурити спокійно, ні про що не думаючи: стежив, як пливуть і розплітаються над головою кільця диму. Потім ліниво зробив кілька рухів ранкової гімнастики, постояв під душем і, не поспішаючи, поголився. Уже втираючись, почув телефонний дзвінок. — Дмитре Івановичу? Доброго ранку! Піднялися? Це — Вегер. Капітанові можна було й не називати себе. Хто хоч раз чув цей м'який, скрадливий, неквапний голос, той мимоволі звертав увагу на вимову капітана з виразним угорським акцентом, на манеру ледь помітно розтягувати слова і легко впізнавав його. Продовжуючи машинально витирати рушником уже майже