Коваль. Самсонов знову повернувся до підполковника: — Ну, після того, як їх убили! — А виїхали чому раптово, якщо ні в чому не винні? Чого втекли так далеко, немов ховалися від людей? — Того й поїхали… Я не хотів — Довгий звелів. Сказав, на нас можуть подумати. От і поїхали, — з готовністю відповів хлопець. — Дивно виходить, Самсонов: чого це саме на вас? Чому не на інших, не на нас от із капітаном, наприклад, ні на когось іще? — Не знаю, — буркнув хлопець. — Я правду кажу. Бублейников глузливо смикнув бровою. — Твоєю правдою світ перейдеш, але потім у воді решетом зірки ловитимеш. Самсонов наморщив білошкірий замурзаний лобик, намагаючись втямити слова майора. — То все ж, чого так поспіхом? — строго спитав Коваль. — Довгий уже сидів двічі. От і злякався. — Але ви, Самсонов, не судимі. Чого ви злякалися? Чому поїхали разом із Кравцівим? Хлопець тільки зітхнув. — І чому тоді інші, теж раніше судимі, не втекли звідси? Самсонов знизав плечима. Запала довга пауза. — Чого ти дурником прикидаєшся! — не витримавши, скипів Бублейников. — Відповідай, коли питають. Он уже й шапка на тобі горить! Хлопець мимовільно торкнувся своєї розпатланої голови. — Дружок твій усе розповів, — сказав капітан Вегер, тримаючи ручку, націлену в груди Клоуна, — признався, що ходили ви до вдови Іллеш… Бачиш, розумніший від тебе. Самсонов зацьковано оглянув офіцерів, здавалось, він зараз запищить, як заєць, загнаний мисливцями у кут. — Ми хотіли переждати, поки знайдуть убивцю… Я не вбивав… — жалісно промимрив він. — Боялися, що засудять… — Ти не вбивав? — швидко спитав Бублейников. — Гаразд. А хто? Кравців? Хлопець похитав головою. — З вами іще хтось був? Третій? — спитав Коваль. — Ні. — То хто ж убив? Святий дух? — Не знаю. На Самсонова жаль було дивитися, такий жалюгідний вигляд він мав. — Ну що ж, почнемо спочатку, — спокійним тоном зауважив Коваль. — Розкажіть про ту ніч, на шістнадцяте, все по порядку… Хочете закурити? — помітив жадібний погляд Клоуна, який той кинув на запалену цигарку. — Якщо можна… Коваль простяг пачку «Біломору». — Ну, були там, у дворі вдови, — зітхнув Самсонов, беручи цигарку. — То що з цього?.. Заходили… — Вдень? Через хвіртку? — Ні, — опустив голову хлопець. — Через паркан. Уночі. — Чого ж пішли вночі та ще й через паркан? Самсонов схилив голову так, що нечесаний чуб затулив обличчя. — Не ховай виду, — сказав Бублейников, — як не маєш стиду! — Дозвольте, я викурю цигарку, — випростався блідий хлопець. — Я вас прошу, — благально поглянув на Коваля, зрозумівши, що саме він тут старший. — Я вам усе скажу, тільки нехай вони, — боязко поглянув на Бублейникова, — мене не перебивають. — Куріть, куріть, — дозволив Коваль. Поки Самсонов жадібно ковтав дим, а капітан Вегер переглядав списані аркуші протоколу, Бублейников кудись вийшов, демонстративно залишивши двері напіввідчиненими, щоб протяг розвіяв цигарковий дим. — А тепер, — сказав Коваль, коли майор повернувся, — закінчуйте, Самсонов, курити. Бо вже «фабрика» горить… Так чого ви пішли вночі до Іллеш? — Я не вбивав, — ще раз повторив хлопець. — Чесно. Можете мені вірити. — Він черкнув нігтем великого пальця по вишкірених зубах, що мало означати за його поняттями клятву. — І Довгий теж не вбивав. Ми хотіли зайти, а там уже хтось був. У домі… Ну, ми й кинулися назад. Більше нічого. Вранці, чуємо, вбивство. Злякалися, що на нас подумають, вирішили виїхати… Перечекати… — А чого ви ходили до Іллеш? Чого?! — знову не витримав Бублейников, що тепер сидів обіч стола. — З вами нелюдську терплячку треба мати! — Таки треба, — неголосно зауважив Коваль. — Гаразд, скажу, — зітхнув хлопець. — Хотіли потрусити вдову. — Отак би давно, Самсонов, — полегшено відкинувся на стільці Бублейников. — Значить, признаєтесь, що пішли грабувати… — Але ми нічого не зробили. Навіть у хату не заходили. Я пальцем нікого не зачепив — присягаюсь!.. А вранці Довгий каже… — Називайте справжнім прізвищем, — перебив Самсонова капітан Вегер, який писав протокол. — … А вранці Довгий, тобто Кравців, каже: «Давай змотуватися — там убили!»… Я її не душив, не різав, чого ж мені відповідати?! — Розкажіть по порядку. — Що говорити? Від яких пір? — Почніть з вечора. — Були ми у Довгого, тобто Євгена Кравціва, у карти грали, в очко. Потім вийшли. Ми ще раніше вирішили, що підемо до вдови. — О котрій годині ви там були, біля її будинку? — Точно не скажу. Десь о першій ночі. Пішли, значить, прийшли… Самсонов говорив тепер, не спиняючись, і капітан Вегер ледве встигав за ним записувати. — Нікого не зустріли дорогою? — Якась парочка на розі стояла. Під деревом, недалеко дому… А може, ще хтось був… Не придивлялися. — Далі. — Перелізли через паркан. — Нічого вас не здивувало там, на подвір'ї? — Ні, — розгубився Самсонов. — Як же вас собака не порвав? У Іллеш добрячий пес. — А собаки не було. Він у сараї брехав, замкнутий. Глухо, наче з-під землі… Ми здивувалися, а потім зраділи… Можна іще цигарку? Два дні не курив — вуха попухли. — Беріть, — сказав Коваль. — І розповідайте. Самсонов розговорився, пожвавішав, випростався, ніби з кожним словом скидав із себе тягар. — Ну, підійшли тихенько до дверей, — продовжував він. — А в хаті шамотня якась, шпортання, і хтось хрипить, немов душать. — Виразно чули хрипіння? — із сумнівом перепитав Вегер, переставши писати. — Спочатку подумали, що примарилося. Знаєте, нерви… А потім — іще й іще! Та так страшно, що ми — назад. І змоталися. — Такі страхополохи, — буркнув майор Бублейников. — Злякалися — і кінці у воду. — Коли назад лізли, — я на паркані якраз був, — там хтось закричав, у мене аж мороз поза шкірою пішов. І зараз, як згадаю, — зіщулився Самсонов, — моторошно. — Так відразу й кинулися назад? — перепитав Коваль. Самсонов кивнув. — І не поцікавилися, що там робиться, у домі?
Вы читаете Тіні над Латорицею
