Тіні над Латорицею

злочину, — пробурмотів, позираючи спідлоба. — А де ножі, що ви їх із Самсоновим робили в майстерні, га? — Ножі? — нібито щиро здивувався Кравців. — Ніяких ножів не робив. Двісті двадцять другу статтю напам'ять знаю. Що я — дурний! — Юрист, — протяг сердито Бублейников. — Вивчився на колоністських харчах! Тільки головного не зрозумів, що пора жити чесно, шилом патоки не вхопиш! — Вам мої судимості поперек горла стали? — скипів Кравців. — Я так і знав! Вам аби людина, а діло пришити — це ви вмієте! — переводив зацькований погляд з одного офіцера на іншого. — А тут — із судимостями, кращого не знайдеш. Назвали вбивцею, і діло зроблено…. Вам що! Аби справу закрити. — Ну, ну, Кравців, лопне па поворотах! — Судимості то в тебе які? Не прості. Не тільки за крадіжку по сто сороковій відбував, а й по сто сорок першій, за грабіж, — підкреслив майор. — Я давно зав'язав. — Можливо, можливо, — погодився з ним начальник карного розшуку. — А потім знову розв'язав. — І Вегер прищулився, немов хотів краще придивитися до Кравціва. — Казав, та не зав'язав, — похмуро вкинув Бублейников. — Не вмієш ходити — не побіжиш… — Я більше нічого не знаю, — ослаблим голосом промовив Кравців. — І нічого говорити не буду. Все!.. Я — втомився… — Він опустив плечі. Коли Кравціва вивели, майор Бублейников згорнув біля себе цілу купу продірявлених папірців. — По-моєму, питання ясне, — твердо сказав він. — З'ясуємо, де їхні ножі, і можна передавати обох слідчому. — Клоун усе розповість, — зауважив капітан Вегер. — Шкода, що вони мали час зговоритися, — зітхнув Бублейников. — Потрапили б до мене того самого ранку, інша була б розмова… — Все-таки немає у нас прямих доказів, — зауважив підполковник. — Будуть, — упевнено сказав Бублейников і сердитим жестом викинув жменю пожмаканих папірців у корзинку біля столу; декотрі з них покружляли і лягли на підлогу. — Я переконаний! Ви руки його бачили, Дмитре Івановичу? Звернули увагу? Вовка задушити можуть!.. І ворушить ними, наче вже душить. — Не руками ж, а паском задушили Каталін, — нагадав Коваль. — В тім-то й біда! — А й справді, не все з ними ясно, — підтримав Коваля капітан Вегер. — Так, — погодився майор. — Хочете, я зараз іще один доказ наведу на користь свого переконання? Скажіть, будь ласка, на які кошти вони моталися по всій країні, поки опинилися в Тюмені? Га? Звідки вони взяли гроші? — Бублейников машинально схопив новий аркушик паперу і проштрикнув його ручкою.

V. Після 16 липня

 

 

1

 

 

Другий допит Самсонова почався з того запитання, яке минулого разу ввергло підозрюваного в істерику. — На першій нашій розмові, — повільно промовив Коваль, — ми зупинилися… — У своєму цивільному літньому костюмі із скромною, але гарною краваткою, почепленою Наталею, підполковник був схожий на старого вчителя, який дає урок. — Ми зупинилися, — продовжив він, звертаючись до Самсонова. який сидів навпроти, під стінкою, — на вашій заяві: «Я не вживав». — Коваль глянув на капітана Вегера, який писав протокол. — Василю Івановичу, так у протоколі? Вегер перегорнув сторінку: — Так точно, товаришу підполковник. — Кого ж це ви не вбивали? — Як кого? — вилупив очі Самсонов. — Удову та дівок її. Тепер Клоун хоч і совався на стільці, але здавався не таким зацькованим, як на минулому допиті. З його похнюпленого, упокореного вигляду можна було припустити, що, обдумавши своє становище, він віддався на милість правосуддя і прагнув хоч трохи полегшити свою долю. — А з чого ви взяли, що вони вбиті? — запитав Коваль. — Приснилося йому, певно. Сон віщий бачив, так? — підвів голову від протоколу Вегер. — Чув… Чув, що вбили їх. — Чув, значить, — гмукнув Бублейников, який не сидів за столом, де лежали спокусливі аркуші паперу, а стояв, притулившись спиною до одвірка, і гидливо розглядав миршавого білястого хлопця у брудних, витертих джинсах і давно не праній футболці. — Коли чув? Самсонов трохи повернувся до нього, неприродно зігнувшись, наче чекав згори удару. — Тоді ж… Ну, вранці. На другий день після того… — Після чого? — спитав