— Довгий сказав: «Тут мокре діло…» Хтось випередив нас. — А ви теж були готові на «мокре»? Самсонов вилупив злякані очі: — Хай йому чорт, мокрому! — А ножі навіщо взяли? — спитав майор Бублейников. — У мене не було ножа. — А у Кравціва? — Не знаю. Може, й був. — А для чого він узяв? — Може, замки ламати. — А де викинули їх? Самсонов знову почав відмовлятися: ніяких ножів у них не було. — А де ті, що ви їх з Кравцівим у майстерні виготовляли? — Ніяких ножів я не робив. Для наступної розмови з Кравцівим, якого Коваль справедливо вважав головною постаттю у цій компанії, було досить того, що розповів Самсонов, і підполковник вирішив поки що відправити хлопця назад у камеру. — Самсонов, ви розповіли трохи правди, це добре. Це на вашу користь… Але скажіть ще одне: ви вдвох ходили до Іллеш чи втрьох? — Удвох! — хлопець готовий був землю їсти на доказ. — Тільки вдвох, тільки вдвох, — повторював він. — А хто такий Кукушка? — поцікавився капітан Вегер. Самсонов немов поперхнувся словами і, поглядаючи кудись убік, промимрив: — Не знаю. — Він не був з вами тієї ночі? Ледве не сказав: «Ні, не був», — але вчасно стримався. Проте Коваль помітив розгубленість хлопця, а Бублейников поклав собі при наступному допиті витрусити з Самсонова цього Кукушку, як грушу з мішка. А поки що… — Дозвольте, Дмитре Івановичу, ще запитання, — звернувся він до Коваля, помітивши, що той втратив інтерес до підозрюваного і викликав конвоїра. Коваль кивнув. — З чого ти жив тут три місяці? — спитав Бублейников хлопця. — На які гроші? — Два з половиною. — Гаразд, два з половиною. — Випадкові заробітки. На вокзалі речі підносив. Курортникам. Чемодани, всякі корзини, мішки. — І тобі довіряли? — Дрова різав та колов. — У травні і червні? Не мели, як порожній млин. — Є такі, що й у травні дрова заготовляють. — А худобу пасти не наймався? — Пробував. — До кого? — На вулиці Духновича, на Лісній… Прізвищ не знаю. Мене Довгий водив… Але не взяли. — А до Іллеш? — До вбитої? Ні, не наймався. Бублейников зробив багатозначну паузу, глянув на колег і сказав Самсонову: — На цей раз ти, здається, не збрехав. Зрозумів, що палиця має два колеса… А на які гроші ви із Кравцівим роз'їжджали? — Квитки він купував. Я не знаю, на які… Були, значить, гроші. Він на «Водоканалі» робив. — Знаємо його роботу, — двозначно буркнув Бублейников. У кабінет увійшов конвоїр. Самсонов, не читаючи, підписав протокол, який дав йому капітан Вегер, і, оглядаючись на невблаганно суворого майора, витираючи рукавом футболки спітніле обличчя, вийшов з конвоїром. Після короткої перерви Коваль наказав привести Кравціва. — Ну що ж, — сказав підполковник, коли той за його дозволом опустився на стілець і простяг свої довгі ноги. — Все сталося, як і передбачали. Ваш дружок Самсонов признався, що ходили ви до Іллеш вночі, ходили грабувати. На скам'янілому обличчі підозрюваного наче зовсім не відбилося це повідомлення, тільки ледь ворухнулися напівопущені повіки і ще дужче поглибилися куточки вуст. — Що ви на це скажете, громадянине Кравців? Кравців відповів не відразу. Поклав свої великі руки на коліна, подумав, потім спитав: — Дуже його били? — А вас б'ють? — Мене? Ні. — Але ж і ви зараз будете признаватися. Під тиском незаперечних фактів. Підозрюваний уперто сіпнув головою, наче норовистий кінь, і блиснув голубим, мов озерце, оком. — Самсонов признався, що стрибали вночі через паркан, що грабунок цей був задуманий вами давно. — Це не доказ. Клоун бере на себе — його справа, а я при чому? Може, він і ходив грабувати і стрибав уночі… — Є й об'єктивні дані. Метеостанція надіслала офіційну довідку, що дощу вдень не було, тільки ввечері, — підполковник підсунув до Кравціва документ, але той навіть не глянув на нього. — І ні в які найми до Іллеш ти з Самсоновим не ходив, усе те записано в протоколі, — показав на папери капітан Вегер. — А найголовніше, є свідчення місцевого жителя — ти його знаєш і я можу назвати, — якого ти розпитував, чи багато добра у Каталін Іллеш і нащо їй стільки грошей. Це теж прямий доказ. Кравців важко дихав, поглядаючи кудись убік, на стіну. — Як бачиш, є і прямі докази, і побічні, є зізнання напарника. Одне слово, палиця має два кінці, і краще признатися самому, хоч це вже у свинячий голос, але, може, якісь пом'якшуючі обставини знайдуться і вищої міри не одержиш. Навіщо вона тобі, хоч ти її повністю заслужив. Виголосивши цю реляцію, майор Бублейников замовк, ніби повністю виконав свою місію. Кравців глянув на майора, на Коваля, подивився на авторучку, яку тримав капітан Вегер, приготувавшись записувати його показання, подумав кілька секунд і, зітхнувши, сказав: — Пишіть! — І почав розповідати про ніч на шістнадцяте липня. Вегер ледве встигав за ним. Та раптом перо його спіткнулося, він зупинився: Кравців повторював слово в слово те, що перед цим говорив Самсонов. Те, що ви сказали досі, не викликає сумнівів, — зауважив Коваль. — Пішли з Самсоновим уночі пограбувати вдову Іллеш, перелізли через паркан… А далі почали плутати. — Я нічого не плутаю. — Ви ж не повернули назад, — строго сказав майор Бублейников. — Як це так: ішли, йшли і нікуди не прийшли?.. — Я вже казав — там хтось був. Я на мокре діло не йду. — Звідки ви взяли, що там «мокре»? — Здогадався… — Тікали, кажеш, знову через паркан? — Так. — Не бреши! Могли через хвіртку вийти. Адже засувка на ній з двору. Чого ж дертися на паркан?! Кравців у відповідь тільки плечима знизав. — Ну то як? — не відступав майор. — Не знаю, — нарешті промовив Кравців. — Ну, добре, — сказав Коваль. — Повернулися, перестрибнули на вулицю. Це вони з переляку, Семене Андрійовичу, — зіронізував. — А чого тікати з міста. Кравців? Та ще так далеко? — Не хотів вам у руки попадатися. — Ти ж говориш — ні в чому не винен! — не заспокоювався Бублейников. — Потім доводь тут, у камері, що ти
Вы читаете Тіні над Латорицею
