Комсомольське бюро зібралося не на другому поверсі, в ленінській кімнаті, а в кабінеті замполіта. Кільком чоловікам зручніше розмовляти у невеличкій кімнаті замполіта, ніж у порожньому залі. Це водночас свідчило про те, що на заставі, крім лейтенанта Арутюнова, нікого з офіцерів немає, і він раз у раз буде виходити у справах Але Павло Онищенко вирішив, що замполіт узяв засідання під невсипущий контроль і чекає від комсомольців безпощадності. Адже на порядку денному першим питанням стояла персональна справа рядового Онищенка. Павло сидів на стільці у кутку, який він встиг у думці охрестити «стільцем підсудних»; на шкіряному дивані посідали члени бюро. Комсомольський секретар єфрейтор Конкін, широкоплечий, ведмедкуватий русявий хлопець, у якого навіть вії були білі, вибирав собі місце, вагаючись, чи сісти з боку замполітового стола, чи навпроти дивана, перед членами бюро. Чекали лейтенанта Арутюнова. Онищенко дивився на велику пострижену голову секретаря, який, стоячи, схилився над папкою з протоколами, і міркував: що то замислило зробити з ним комсомольське, як він казав, «начальство»? Був переконаний, що Конкін заздалегідь порадився з Арутюновим і доля рядового Онищенка давно вирішена, а бюро зібрали тільки для того, щоб, не порушуючи спілчанської демократії, проштампувати йому догану. Павло одним поглядом охопив кабінет замполіта: портрети Леніна і Дзержинського, акуратний полірований письмовий стіл, за ним, біля вікна, поличка з книжками, залізний сейф. Погляд його наштовхнувся на сержанта Пименова, який щось тихо говорив похмурому Стасюку. «Ну, ці проштампують мені не тільки догану, а й сувору». Онищенко не забув, як виступав Стасюк на минулих комсомольських зборах, коли «розглядали» порушників дисципліни Немов не словами, а вогнеметом палив. А на сержанта Павло зовсім не міг дивитися: гляне на нього, і до горла грудочка підкочується від образи. Адже саме через Пименова має сьогодні кліпати очима… Рядовий Онищенко потроху почав звикати до армійської служби, до прикордонного клімату, і тільки прискіпливість товаришів, як він гадав, заважала йому жити на світі. За цими гіркими міркуваннями Павло ледве не проґавив лейтенанта, який квапливо ввійшов до кімнати. Усі посхоплювалися. — Дозвольте почати бюро? — спитав Конкін. «Почати знімати стружку з людини на прізвище Онищенко», — про себе прокоментував Павло слова Конкіна. Ох, як довго і нудно доповідає цей Конкін! Стояти Онищенкові неприємно і важко; все, що говорить єфрейтор, він знає наперед, і йому хочеться сказати: «Навіщо повторюєшся? Усім на заставі й так відомо про це. Ну, було! Взяв у наряд книжку почитати. Не знаю, як кому, а мені на вишці спостерігати — ніж у серце. Стоїш, наче самотній стовп, все навколо знайоме: кожне деревце, кожний кущик, кожна грудочка контрольно-слідової смуги, кожне вічко огороджувальної сітки… І ти, Конкін, теж знаєш, що ніхто, крім зайця або здичавілої собаки, не порушить кордону. Прекрасно знаєш! Але, вислужуючись перед замполітом, намагаєшся зараз показати себе принциповим… Погано чищу автомат? Збираєш дрібниці, щоб більше допекти? Ну, почекай! Скоро перевибори, і, якщо на той час мене не переведуть десь, неодмінно проголосую проти тебе…» Павло намагався не слухати те, що говорить Конкін, пропускати повз вуха. Він розглядав стіни, цяточки на підлозі, чоботи членів бюро, які сиділи на дивані. Потім і цього здалося замало, і він почав згадувати наймиліше серцю — Таню, мріяти про майбутню зустріч з нею, хоч така зустріч могла відбутися лише через два роки. Згадалося, як познайомився з цією надзвичайною дівчиною, що заповнила його життя. Її привів Вадик… Спочатку вона була схожа на заморожену птицю, довго хекала на руки у ванній, чепурилася, відходила, і раптом з'явилася — прекрасна, зухвало гарна! З викликом на обличчі і у всій поставі ввійшла у кімнату, де її ніхто не знав, проминула порожнє крісло і опустилася на декоративний килимок, що лежав у протилежному від дверей кутку. Обіпершись спиною об стінку, випростала на підлозі довгі, як у чаплі, ноги і з незалежним виглядом устромила очі в присутніх. У кімнаті стало тихо. Її ніхто не знав, окрім Вадика. А той схитрував — одразу ж вийшов з Лесем на кухню, давши зрозуміти, що «вмиває руки». Перше заціпеніння минуло. Федір, який на хвильку розгубився під поглядом незнайомки, знову почав награвати (тільки вже трохи тихше) на розладнаному піаніно, а він, Павло… Він не вийшов з цього заціпеніння й досі… Все це відбувалося у двокімнатній квартирі Світлани, з якою Павло дружив ще з дев'ятого класу. З того часу і вважалося, що Світлана — «його дівчина». Він знав, що Світлана закохана в нього «по вуха», знав, якщо збирає компанію, то насамперед заради того, щоб і він прийшов. Павло був із Світланою лагідний, уважливий — такий у нього характер, — йому здавалося, що і сам закоханий у цю дівчину, і аж ніяк не думав, що здатний скривдити її, бути різким, грубим. Але цей вечір змінив його звички, поведінку і його самого. Певно, жодне стихійне лихо не змогло б так навально, з такою силою перевернути йому душу, все його життя, як це зробила, не докладаючи жодних зусиль, незнайомка у кутку…. Завтра мала повернутися з відрядження Світланина мати, завтра — день
