знову, — таксист ображено засовався на стільці. — Ну, іще раз повторите. Вам скільки років, забув? — Двадцять два, а що? — Довгасте вугрувате обличчя Косенка витяглося — можливо, його самого чекає якась біда? — Та нічого. Недавно з армії? У яких військах служили? — У десантних… Тільки я все тоді розповів, товаришу підполковник, більше нічого не знаю. Привіз його сюди у самий центр, а потім гайнув назад, у Хуст. У двері зазирнув сержант з червоною пов'язкою на рукаві — помічник чергового. — Здравія бажаю, товаришу підполковник! Капітана Вегера тут немає? Його начальник розшукує. — Як бачите, — розвів руками Коваль. — Поїхав до Ужгорода. Скоро повернеться. До речі, сержанте… Не в службу, а в дружбу, скажіть прибиральниці, щоб прибрала в кабінеті — пилу на цілий палець, дихати нічим. Двері зачинилися і відразу ж відчинилися знову — тепер у них заглянув лейтенант Самопалов. — Дозвольте, товаришу підполковник. — Заходьте, чекаємо на вас. От викликали таксиста Косенка Петра Васильовича з Хустського парку. Коваль витяг із сейфа розбухлу синю папку з наклеєним червоним написом «Справа про вбивство родини Іллеш» і почав гортати її. — Це повторний виклик, я вам розповідав. Петре Васильовичу, повторіть, будь ласка, ваші показання. Може, щось нове пригадалося, якісь деталі… Хлопець відкашлявся, провів рукою по вигорілому чубу: — Я тоді сказав усе. Пасажира цього не знаю. Не хустівський він. У світлому костюмі був, пам'ятаю. Років під сорок. Простий чоловік на вигляд. Дорогою розповідав, що з Уралу, слюсар… Ну, іще — має двійко дітей. А сам оце, мовляв, їздив у Хуст, до сестри, захворіла вона… І все. — А прізвище сестри не назвав? — Може, й називав, тільки я пропустив повз вуха. У мене — дорога. — А чого він уночі їде, не говорив? — Я не допитувався. Не люблю докучати пасажирам — не цікавий. Якщо клієнтові нудно і поговорити охота — нехай говорить, послухаю для його ж приємності. Іншим разом п'яте через десяте… Хаос від усіх цих розмов у голові, товаришу підполковник… Майже всі базікають, коли їдуть. Боюся сплутати, хто що сказав. Цей, з Уралу, говорив, здається, про якогось друга. Брехав чи ні — не знаю, не можу за нього відповідати, якщо брехав… — Чому неодмінно «брехав»? — здивувався Коваль. — Він викликав у вас підозру? — Та ні, — засміявся Косенко. — Що ж він про свого друга казав? Де той друг? — Десь тут. Десять років його не бачив. А тепер вирішив зустрітися перед від'їздом. Брехав, мабуть. — А раптом правду казав, га? — Коваль не міг стримати докірливої посмішки. — Чого це ви такий недовірливий до людей, Петре Васильовичу? У ваші роки… Водій нахмурився. — Люди всякі є. Ось цей, наприклад, щось накоїв, певно, раз ви розпитуєте. Як же вірити! — Ох, вже мені ці висновки! — похитав головою Коваль. — Товаришу Самопалов, — звернувся до лейтенанта, — у вас є запитання до водія? — Права і техпаспорт на машину, — мовив інспектор. — Будь ласка, — таксист простяг свої папери. — Поки лейтенант зайнятий вашими документами, Петре Васильовичу, — сказав Коваль, — розкажіть ще раз, як і коли виїхали з Хуста, як повернулися назад. — Виїхав десь після десятої вечора. — За місцевим часом чи московським? — Ми за місцевим їздимо, як люди звикли. Тільки коли в аеропорт веземо чи до поїзда, тоді уточняємо. — Далі. — Довіз цього клієнта, висадив, потім думаю, чого даремно стирчати цілу ніч. Поїхав до готелю — нікого в Хуст немає. Там іще один мотор чекав, аж із Рахова. Повернувся додому порожняком, чого ж стояти. От наче й усе. Лейтенант повернув Косенку документи. — Дорогою поламок не було? — Ніяких поламок. «Волга» ж нова. — Добре, товаришу Косенко. Можете повертатися у Хуст. Давайте відмічу повістку. Коваль провів поглядом водія, який, виходячи з кабінету, не втримався і пробурмотів собі під ніс: «Я ж казав, що нічого нового. Так ні, викликають…» У коридорі більше нікого не було. Круглий електричний годинник на будинку пошти і телеграфу показував без семи хвилин шістнадцяту. — Що ж, почекаємо, товаришу лейтенант… Коли вже це пекло закінчиться? Треба внести пропозицію: у кожному кабінеті змонтувати холодний душ, — пожартував Коваль. — Непогано було б, га? — І в камері попереднього ув'язнення так само, — підтримав автоінспектор підполковника, і обоє розсміялися. — Зараз би у Дніпро, головою вниз. — А ви на Латорицю підіть. Який у нас пляж! Тиждень не було дощів — вода чиста, течія не дуже бистра. — Річка хороша. Але нашому Славутичу не конкурент. У Києві бували? — Бував. Всюди своя краса. Де людина виросла, те місце їй найдорожче і краса ближче до серця. — З цим згоден. До речі сказати, на Дніпрі я теж рідко буваю. Раз-другий на рік. Хоч дуже люблю половити рибу… Рівно шістнадцять нуль-нуль, — відзначив Коваль, виглянувши у вікно і побачивши водія Дибу, який наближався до будинку міліції. Ужгородського таксиста Олексія Федоровича Дибу підполковник впізнавав здалеку. Така це була яскрава постать. Коли Коваль уперше викликав його і побачив, як той переступив поріг кабінету, то подумав: «Бувають же такі незвичайні люди, постаралася природонька». І ще подумав: «Один раз побачиш — через сто років упізнаєш». Диба був сивий до єдиної волосини на голові. А брови мав широкі, кущуваті і чорні, наче сажею намальовані або чужі — приліплені. Це тим більше вражало, що роками Диба був не старий — досить моложаве крупне обличчя його і міцна постать свідчили, що цьому сивому богатиреві не більше сорока п'яти — п'ятдесяти років. Дмитро Іванович почекав, поки Диба зайде у будинок міліції, і повернувся до столу. — Зараз увійде людина, — сказав нудьгуючому лейтенантові. — Подумайте, як вона вміщується у машині за кермом. Я собі цього уявити не можу. Диба обережно постукав. — Можна? Здрастуйте! — А, Диба! — сказав Самопалов. — Так ми його знаємо. Це наш громадський інспектор. — Прекрасно! — зрадів
Вы читаете Тіні над Латорицею
