Коваль. — Сідайте, Олексію Федоровичу, — привітно запросив таксиста. — Спасибі. І справді, цей велетенський чоловік був зшитий із протиріч. У такої людини, природно, мав би бути густий низький бас, а тим часом голос Диби — звичайний, навіть якийсь писклявий. — Олексію Федоровичу, ми вже викликали вас, — почав Коваль. — Ви допомогли нам. Але хотілося іще раз послухати історію тієї вашої поїздки з Ужгорода. В ніч на шістнадцяте липня. Може, що-небудь пригадали за цей час. Диба несміливо сів на край стільця і почав зніяковіло терти грубим пальцем щоку, немов провинний школяр. — Можу повторити, — сказав квапливо. — Значить, так, тоді я працював у ніч, до шостої ранку. Близько одинадцятої вечора стояв біля готелю «Ужгород». Сів чоловік, як я вже казав, літній, інтелігентний з вигляду, гарно одягнений, у темному костюмі. Каже: «Везіть мене у напрямі Мукачевого». — «А точніше, — питаю я, — адресу знаєте?» — «Точніше буде дорогою видно». Хоч і не близький світ, і пасажир, бачу, з примхами, — чи його у Мукачеве везти, чи й далі поїде, десь у Сваляву або Хуст, наприклад, але відмовитися не можу. Повіз, значить… Щоки у Диби взялися рум'янцем. — Ви спокійно розповідайте, — м'яко звернувся до нього Коваль. — Не хвилюйтеся, не кваптеся. Постукавши, до кабінету зазирнув іще один ужгородський таксист — Ткачук. — Почекайте, будь ласка, — сказав йому Коваль. — Вас викличуть. — Значить, так, — знову заговорив Диба. — Довіз я його сюди, до готелю «Зірка», як він попросив, коли вже були в місті… І все. — Він увійшов до готелю? — Ні, гайнув десь убік. Може, недалеко, раз не попросив підвезти. Чи за ріг завернув — адже готель на розі… Наче розтанув у темряві… Втім, я за ним не стежив, мені це ні до чого було. — Дорогою що-небудь розповідав? До кого їде? Чого? — Ні. Мовчазний чоловік. Тільки один раз зауважив, що тихо їдемо, хоч у мене на спідометрі сто кілометрів було. Більше — ні слова. — Вас, Олексію Федоровичу, нічого не здивувало в його поведінці? — Ні. Пасажир як пасажир. Тільки задуманий увесь час був. І розглядався, немов хотів щось видивитися на дорозі. Але ж — темрява, ніч… Що побачиш? — Нервував? — Можливо. Я не придивлявся, гнав собі, навіть з перевищенням швидкості, нехай автоінспекція простить. — Диба кинув винуватий погляд на лейтенанта Самопалова. — Пасажир просить, дорога вільна, машина в порядку… — Особливих прикмет у нього не було? — Та ні. Трохи сивий, міцний іще дядько, хоч і підстаркуватий. Акуратненький — видно, місцевий чоловік. — Як розплачувався? Точно по лічильнику? Диба зніяковіло замовк. — Ну, гаразд, — поморщився автоінспектор. — Знаємо вас, таксистів. Кажи, як було. — В нормі. — Незважаючи на дозвіл. Диба все-таки занепокоєно косився на Самопалова, але збрехати в міліції було, очевидно, вище його сил. — Карбованець накинув, звичайно, це нормально, не близький світ — та ще ніч. — А назад в Ужгород він не збирався повертатися? Не просив вас почекати? — Нічого такого не говорив. Я ж кажу, він взагалі мовчав, тільки один раз кинув: «Дай газу!» — Поспішав, виходить? — Та як сказати, в таксі всі поспішають. — Біля готелю були іще машини? — Стояв один з Рахівського парку. Години дві вже чекав — не хотів порожняком їхати. Ми поговорили, перекурили. Потім, коли я вже рушав, підійшов наш мотор, ужгородський, — той хлопець був, що зараз заглядав, — Диба кивнув на двері- Я взяв пасажира і поїхав. — Кого взяли? – Ґаздиню з мішком та бесагами. На базар їхала, хотіла до світанку встигнути. Горіхи везла. Цілий мішок. — Диба зітхнув, ніби раптом пригадав дитинство й улюблені ласощі — насіння та горіхи. — Ви того пасажира впізнали б, Олексію Федоровичу, якби його показати? — Впізнав би, — розважливо відповів таксист. — Аякже. — Гаразд. — Коваль повернувся до лейтенанта. — У вас питання будуть? Самопалов і на цей раз обмежився тільки перевіркою прав і техпаспорта на машину. Коваль відмітив повістку Диби і відпустив його. — Ще будете викликати, товаришу підполковник? — спитав той вже у дверях. — Не знаю, можливо, що й ні. Побачимо… А ви щось хотіли додати? — Ні. — Попросіть зайти Ткачука. У кабінет Коваля зайшов і третій таксист. Показання Ткачука дали підполковнику небагато. — Відвозив діда із хлопчаком років п'ятнадцяти. Додому вони поверталися. В Ужгороді були на похороні його доньки, тітки цього підлітка, — так дід сказав. А більше нічого цікавого. — Дякую, товаришу Ткачук. — Коваль понуро гортав аркуші з показаннями цього таксиста — все те ж саме! Ні, його пасажири не могли зацікавити слідство. — А назад, значить, уранці їхали? — Вранці. Уночі на Ужгород ніхто не сів. О шостій тільки. Дві пасажирки. З розмови, можна думати, — офіцерські жінки. Коваль, як завжди, звернувся до автоінспектора: — У вас є запитання? І тут підполковник щиро здивувався: Самопалова раптом наче прорвало. «Чому саме Ткачук розбудив його автоінспекторське завзяття?»— міркував Дмитро Іванович, слухаючи, з якою запопадливістю Самопалов допитується у настороженого водія: чи перевіряли у нього дорогою з Ужгорода путьовий лист, як часто він їздить по цій трасі, чи давно працює на таксі? І вже з легкою іронією подумав: «Може, лейтенант вирішив показати мені, що недаремно тут сидів?» Рахівський таксист того дня не приїхав. Виявилося — захворів. Коваль не дуже переживав з цього приводу. Виклик Полякова мав чисто формальний характер. У його попередніх свідченнях нічого цікавого для справи не було: віз родину — батька, матір і двох дітей. Пасажирів на зворотну дорогу не знайшов. Заночував на вокзалі. Уранці взяв з поїзда до Синяка трьох жінок, а потім порожнем майже до самого Рахова. І коли Поляков через чотири дні з'явився в міліції, Коваль уточнив з ним деякі незначні деталі і з легким серцем відпустив. Найбільше цікавили Дмитра Івановича пасажири Косенка і Диби. Це були самотні чоловіки. І якщо хустівський
Вы читаете Тіні над Латорицею
