наших людей застава відкрита. Шефи приїздять, самодіяльність, лектори, письменники… Поїдемо, Наталко. — Вона не письменниця і не лектор. — Зате у самодіяльності співаю! Коваль знав, що на заставі йому буде не до Наталі, що, поки він марудитиметься з убивцею, дочка нудьгуватиме. — Нема мені коли з тобою морочитися, — кинув на прощання. — Поснідай тут. Поїхали, Віталію Івановичу. Антонов розумів його, проте сказав: — Не буде вона тобі заважати! Не галасуй, батьку. — І підштовхнув Наталю до дверей. — Поїхали, дочко! Просторе подвір'я застави було огороджене густою металевою сіткою. Наталя прогулювалася на спортивному майданчику, куди виходили вікна кімнати чергового, кабінетів начальника застави і замполіта, медичного ізолятора. Ранковий туман уже розвіявся, і вдалині, за лісом, що підступав до самої сітки, виднілися синьо-зелені горби… При ґратчастій металевій брамі, яка розчинилася, коли вони приїхали, стояв вартовий — молодий прикордонник з новеньким синювато-чорним автоматом у руках. Він зрідка робив два-три кроки вперед і назад повз браму і знову застигав як мурований. Наталю суворий вартовий ніби не помічав, вона не знала, де їй можна ходити на подвір'ї, а де, дивись, заборонено, і від того почувалася ніяково. Зрештою сіла на лавочку біля волейбольної сітки і почала розглядати ліс. Десь у будинку застави батько і полковник Антонов допитували спійманого злочинця, який знищив родину Іллеш, — вона здогадалася про це з реплік, якими вони обмінювалися дорогою. Сюди, на подвір'я, з відчинених на першому поверсі вікон долітав голос чергового, що розмовляв з «берізками» та «ромашками», і голоси з іншої кімнати, серед яких вона легко вгадувала батьків. Карла Локкера допитували у кабінеті начальника застави. Спроба приховати справжнє прізвище, ще раз видати себе за Імре Хорвата, бухгалтера з Будапешта, який відстав від туристського поїзда, була відразу викрита підполковником Ковалем. І тепер колишній начальник жандармського участку, колишній тержерместер, стояв перед ним, Антоновим, та ще кількома прикордонниками жалюгідний, з виразом покори на обличчі і готовності здатися на ласку переможця. Проте Коваль розумів, що Локкер намагається виграти час, аби з'ясувати, що саме відомо про нього міліції та прикордонникам. Без сумніву, колишній жандарм мав і інше обличчя, про запас, але поки що воно було сховане за вицвілими рисами його вдавано покірного лиця — так за ветхою, обсипаною штукатуркою ховається жорстке кріплення балок з чіткими непримиренними кутами. Та варто було Ковалю своїми запитаннями про ніч з п'ятнадцятого на шістнадцяте липня, про порожній номер у готелі, про поїздку з таксистом Дибою розкрити карти, як це сховане обличчя виступило у Карла Локкера, наче проказа. Так мовби Локкер враз скинув набридлу, що муляла йому, карнавальну машкару. Дмитро Іванович наче фізично відчув, як спалахнув його погляд, досі смиренний, навіть погаслий, а тепер наллятий кров'ю і такий ненависний, лютий, що, здавалося, об нього можна було спіткнутися, якщо дійти до середини кабінету; побачив, як побіліло розплюснуте перенісся. Локкер кинув погляд на стіл, де поклали довгий ніж. Той самий, якого він схопив у хаті Каталін, яким зарізав Єву та Ілону, а потім поранив рядового Онищенка, ніж, знайдений прикордонниками у воді, під берегом Тиси. Ніж лежав на столі не просто як речовий доказ, а як страшний предмет, в матеріальність якого і вірити не хотілося. Карл Локкер, тільки мигцем глянувши, як начальник застави узяв його з сейфа, відчув свою приреченість і зрозумів, що далі ховатися нічого. І тоді він розкрив рота. — Я ненавиджу вас! — промовив тихо, роздільно, кривлячись від ненависті, як від болю. — Я вас нищив і буду нищити, де тільки зможу!.. Це було б смішно — усі, а так само і Локкер, розуміли, що такої можливості доля йому більше не дасть, — якби за його словами й справді не струміла річка людської крові. Ви давно переступили людську межу, — хрипко сказав Коваль. — Пролили кров навіть власної дитини, і тепер ваші емоції ні до чого… Його, — підполковник кивнув на ніж, — вам більше ніколи не вдасться узяти до своїх рук! Локкер палив Коваля поглядом. — Ні, — повів на присутніх припухлим від безсоння оком Локкер, — я скажу, я все одно скажу… Я приїхав забрати їх звідси. Щоб не були з вами. Я не мав нормального життя, але знав, що десь у мене є сім'я і на старості буде свій дім, свій сад, свої квіти. Багато років це був мій душевний притулок, порятунок і надія… Локкер почав задихатися словами, акцент так посилився, що присутні ледве добирали, що він говорить. Коваль глянув на зосередженого, звичайно лагідного, а зараз невблаганного полковника Антонова, і йому згадався Меркуря-Чукулуй, ніч у горах, тривожний світанок під час облави на диверсантів-«вервольфів», що й справді стали перевертнями, втратили людську подобу. Як і чверть століття тому, колишні солдати були поруч і вели той самий бій, з тим самим ворогом. Певно, для них війна не скінчиться, поки є на світі хоч один такий вовкулака. Локкер стояв серед кімнати, похитуючись, немов маятник, і руки його, схоплені сталевими наручниками, то підіймались, то опускалися. — Вони мали поїхати в Угорщину, а звідти я переправив би їх через Австрію у Мюнхен. Але вони не схотіли, вони не схотіли!.. Я вас ненавиджу всіх! — закричав він знову. — Ви все зруйнували! Ви забрали у мене сім'ю! Що ви зробили з моєї Єви?! Вчили її у вашій школі, перевернули їй мозок, і вона відцуралася батька! Навіть Катарін стала чужою, не схотіла золота, нічого!.. Локкер кричав, але ні Коваль, ні Антонов не зупиняли його. — Вони вже не мали права жити, вони нікому не були потрібні! — Оскаженілий фашист! — зірвався підполковник, який тільки тепер до кінця повірив у жахливу загибель Єви від батькової руки і якому згадалося, як знищили у бункері своїх дітей геббельси. Завжди витриманий, Дмитро Іванович не знаходив
Вы читаете Тіні над Латорицею
