потрібних слів: — Звір, фашист, і тільки! Заклятий фашист! — Я пишаюся цим! Запальний лейтенант Арутюнов, люто поблискуючи очима, вискочив з кабінету, щоб охолонути. — Я вбив їх, щоб вони не залишалися з вами! Крик Локкера розлягався по всій заставі. Черговий радист перестав викликати свої «берізки» та «ромашки», з господарського двору, немов по тривозі, прибігли солдати, і тільки вартовий біля входу стояв, як і раніше, немов укопаний, міцно стискаючи автомат. Наталя завмерла посеред спортивного майданчика ні жива ні мертва. Іще кілька секунд — і вона сама закричала б від жаху, який охопив її, і, щоб цього не сталося, міцно затулила руками вуха. Враз крик припинився, немов Локкеру заткнули чіпом горлянку. Наталя відтулила вуха і огледілася: усе було ніби як і раніше, — ні, все стало іншим: і подвір'я, і двоповерхова будівля з радистом, і солдати, і вартовий у строгому зеленому кашкеті. Щось перевернули в ній ці страшні хвилини, коли кричав убивця. Вона ще почула, як Локкер прохрипів: «Я ніколи не мав людського життя». Потім з розчиненого вікна долетіли звуки, схожі на схлипування, суворий голос батька — такого ніколи в нього не знала. Убивця вже мовчав. Наталка здогадалася, що він викричався і замовк надовго, можливо, назавжди. Вона читала, знала, хто такі фашисти, але тільки зараз осягла це вповні — ніби шкірою своєю, по якій пробіг мороз. … Хоч як запрошували гостинні прикордонники гостей поснідати, Наталя та Дмитро Іванович відмовилися: було не до їжі Полковника Антонова справи затримали на заставі, а Коваль з дочкою тим самим вертким газиком, що привіз їх на світанку, повернулися в містечко. Дорогою не обмінялися й словом, хоч обоє думали про одне й те саме. Згарячу підполковникові хотілося сказати доньці: «І треба було тобі їхати!» Та після роздуму сам собі відповів: «Треба було!» Він не знав, що незабаром, згадуючи поїздку на заставу, ще раз погодиться з цим висновком. Біля будинку міліції Дмитро Іванович вийшов, а Наталя попросила водія довезти її до турбази, де хотіла попрощатися з друзями. Вона розуміла, що тепер уже не затримається тут надовго.
2
Рядовий Онищенко лежав в ізоляторі — білій як сніг кімнаті — і дивився у стелю. На плацу, під вікном, старший сержант Вірний провадив стройові заняття. До Павла долітала його команда і луна злагодженого удару солдатських чобіт по зцементованій землі. «Напра-а-а-во!» — лунко видихав старший сержант. «Шовг, шовг!» — дружно шаруділи по камінцях солдатські чоботи із залізними підківками. «Кру-у-гом!» — чітко командував Вірний. «Шовг, шовг», — злагоджено лунало у відповідь. Чоботи Павла, намащені, начищені до блиску, стояли у кутку кімнати. Але господарю їх здавалося, що й він у строю разом з усіма. Це почуття невіддільності від товаришів ще не з'явилося в Онищенка ні тоді, коли боровся з Локкером, ні тоді, як сержант Пименов постав над ними з непроглядної ночі, ані тоді, коли його привезли з кордону і хірург зашивав рану. Злитість із заставою, з її людьми, з усім, що було тут, — із спортмайданчиком, ленінською кімнатою, навіть з цим порожнім ізолятором, — Павло відчув раптово, коли лікар вирішив відправити його у госпіталь. «Товаришу майор, дозвольте залишитися», — попросив. Лікар спочатку не погоджувався, хоч цього разу Карл Локкер схибив і рана була не тяжка. Допомога прийшла, звідки Павло найменше чекав. «Якщо становище не загрозливе і треба тільки вилежати, краще залишити на заставі. Харчування у нас прекрасне: свіже молоко, сметана, овочі — своє господарство, — сказав Арутюнов. — А потім, тут товариші. Теж лікувальний фактор…» «Крок-о-ом руш!» — гримів за вікном старший сержант Вірний. «Гуп! Гуп! Гуп! Гуп!..» — злагоджено відповідали йому чоботи. «Стій!» Павло лежить нерухомо Його відвідують лікарі. Хлопці дали кров для переливання, кажуть, породичався з багатьма. Вільного часу досить, є коли думати і передумувати, і він раптом виявив, що вже старожил на заставі, що час біжить швидко — сама служба стала звичною, навіть не важкою Усе те, що раніше мучило, потроху відступило. Навіть тривожні думки про Таню, болісні спогади про їхнє коротке знайомство. Гіркота залишилася за рубежем, який наче ділив життя на дві частини: на те, що було, і те, що є. Тепер згадував дівчину як мужчина, а не хлопчик, не з моторошною тугою і почуттям безсилля. Раз у раз його охоплювала радість відкриття: він сильний, здатний захистити все, що йому дороге. Вчора чув, як горлав за стіною спійманий ним злочинець-фашист. Окремі слова долітали до нього, і він дивувався і радів, що зміг упіймати такого звіра. На душі було гарно, мовби когось близького врятував від біди. Він несподівано звільнився від гіпнозу Таниної зверхності, незвичайності, якоїсь переваги над ним. Знову згадував перший вечір, але вже не екстравагантні жарти, а оту божевільно-прекрасну розмову, коли морозної ночі вони
