форма параної), тож відішлють до Союзу з понтом лікуватись, а молоденька німочка, можливо, народить вилицюватого Ган- са, степового вершника, що, зрештою, малоймовірно при су¬часному рівні протизаплідної медицини у братній НДР.
Годинник відлічує третю годину ночі, а Младшой частує тебе смаженим хлібом, що ласо хрускотить на зубах, однак ти все одно не прокидаєшся, уві сні пережовуєш хліб, яким набиті твої кишені — це перший місяць у війську, і хліба не виста¬чає — ти ходиш із відстовбурченими кишенями, повними хлі¬ба і хлібних крихт, і тебе змушують пошвидше з’їсти весь той хліб під глузування і стусани, тобі дають на це дві хвилини, й оскільки ти не встигаєш, тобі приносять ще півбуханця чор¬ного й почату пачку солі, і ти пхаєш у себе той найчорніший хліб, глевкий, кислуватий і солоний, ти, той самий, що склав перший курс романо-германської філології й кількома тиж¬нями раніше сперечався з завкафедрою про Фауста і гомун¬кулуса.
А зараз тебе частують тонко накраяним смаженим хлібом, він у міру масний і посолений, але ти ковтаєш його так, наче тобі знову дали тільки дві хвилини, бо ти все ж не про¬кидаєшся і крізь сон повторюєш: «Спасибі, товаришу сер¬жант», — як тоді на прикордонному полігоні, коли ви два тижні скніли, поприлипавши до біноклів, і коли американ¬ські танки «Абрамс», підсилені бундесовою мотопіхотою, від¬верто розвернулися в бойовий порядок і рвонули просто на вас, до кордону залишалося триста метрів — отак і почина-лася третя світова — по всіх частинах ревла тривога, а ви, рота розвідки, повинні були загнутися, пардон, загинути пер¬шими, тут, коло чужих кордонів, поміж двома Німеччинами, а танки «Абрамс» і беемпе «Мардер» сунули й сунули, двісті метрів до кордону, і ваші радіотелеграфісти вже слухали у власних навушниках, як американи зичать один одному щас¬ливого бою, і тоді ваш комроти, цілий капітан, бриластий боксер-важковаговик, розрядник у дзю-до й самбо, який у третій вправі валив з автомата всі мішені першою кулею, а з пістолета вистрілював девяносто вісім зі ста, цей суперка- пітан, цей ас розвідки, білий, мов підшивковий матеріал, про- лепетів, звертаючись до сержанта Бекмурадова, тихо, але так, що почули всі: «Рашидушко, я перевдягнуся в чисту білиз¬ну...» А ти на це хотів крикнути, що мама просила тебе бути обережним і їсти більше макаронів по-флотськи, і танкам лишалося до вас якихось сто метрів, тому ти згадав, як упив¬ся на проводах, й Оленка гладила тебе, а ти заснув лицем у неї в долонях, а потім наблював їй на руки, а потім знову заснув, не в змозі навіть обійняти її, тим усе і скінчилося, бо на збірний пункт вона чомусь не прийшла.
Застиглу караулку розриває телефонний зумер: зі штабу попереджують, що в караул виїхав черговий. Младшой мету¬шиться і панікує, розштовхує тебе і другого вартового, ти на мить прокидаєшся і, хапонувши автомат, вилітаєш надвір, у темряву і сніг, ти несешся на пост, метляючи полами довже¬лезного кожуха, а мінус п’ятнадцять вриваються в тебе кри¬жаним повітрям, і пара валить з розігрітих легень.
Чергова машина просувається обережно, чмихаючи й бук¬суючи у снігових заносах, потужними фарами вириваючи в темряви добрячі шматки дороги — чи не промайне десь там, У світлі фар, схарапуджена постать вартового, що намагається вибігти на полишений пост. Але ти вже в безпеці, на своїй території, так ніби завжди стояв тут, несеш службу бадьоро і пильно, згідно зі статутом і законом.
Машина спиняється перед караулкою, і черговий, порипу¬ючи снігом, підходить до дверей. Тобі чутно, як він тисне на кнопку дзвінка. Младшой біжить доповідати, двері відчиня¬ються, черговий входить у караулку.
Ти стоїш біля замерзлих бойових машин, вони законсер¬вовані тут, здається, навіки. Тобі зимно, ти ніяк не дочекаєшся, поки черговий запише свою перевірку і поїде назад у штаб давити масу. Тобі тяжко вистояти навіть цих десять хвилин — такий мороз, така холоднеча навколо, а ти ж повинен би ви¬стояти тут, коло цих залізяк, цілих дві години — з першої до третьої. А тому, хто замінить тебе о третій, буде взагалі гап¬лик — з третьої до п’ятої мороз додає.
Черговий нарешті виходить з караулки, сідає в машину, довго і невміло заводиться, але все-таки рушає, ось він уже коло сусіднього посту — о’кей, можна повертатися до тепла і сновидінь.
