кра¬сивими літерами білою фарбою вивів адресу Пятрасових бать¬ків і навіть поштовий індекс.
У Литву вантаж повезли потягом, і всі земляки Камінс- кіса супроводили його. Таким чином їм ще й пощастило Новий рік зустріти вдома. На похороні з наших був тільки Бубеніс, а всі інші навіть не заїхали до Пятрасових старих —¦ навіщо роз’ятрювати людям горе? Щоправда, на вокзалі у Каунасі вони допомогли батькам винести громіздкий кон¬верт захисного кольору. Усю дорогу в поїзді дурнуватий Зеня Шюркус чіплявся до якоїсь курви і вночі пив з нею в тамбурі вино.
Бубеніс каже, що похорон був не надто пишний, але зі свя¬щеником, і той щось казав про сина. Тобто про сина, котрого не дочекалися батьки, бо він віддав життя десь далеко від рід¬ної землі. Усі при цих словах буцімто заплакали, а надто Пятра- сова дівчина Ґражина. Може, вона згадала, що в день, коли з її хлопцем усе те трапилося, вона з подругою ходила на комсо¬мольську дискотеку.
Потім його поховали. Так, наче й не було Пятраса. Ось і вся історія про його смерть.
Вона поволі забувається, хоч труба і досі лежить на даху караулки, а Манукян не палить «Стюардеси». На вішаку в ка¬зармі ще й зараз натикаєшся на стареньку шинелю, хлоркою підписану ПЯТРАС. Тільки от ніхто не одягає її, хоч емблеми з петлиць усе ж повідкручували, та й хлястика собі хтось від- фігачив. Напевно, дурнуватий Зеня Шюркус, в якого вічно щось губиться, і він мусить красти в товаришів.
Якось днями штабний сержант-секретник показав нам від-друкований на машинці папірець. То була копія висновку су¬дово-медичної експертизи про смерть рядового Камінскіса Пятраса Домініковича, 1964 року народження, литовця, члена ВЛКСМ, освіта середня.
Зима і сни вартового
Тебе штовхають ліктями в боки і в спину, і ти змушений прокинутися — прийшла твоя черга звільняти місце на тап¬чані, розкішне затишне місце, де ти лежав, ніби з коханкою, з батареєю, припавши до її вогнедишних ребер. Караулку замі¬тає снігом, і надворі мінус п’ятнадцять. І ти, звісно, не вийдеш на пост.
Начальник караулу — сержант першого року служби, Младшой — щось каже, винувато посміхаючись, можливо, втирає, що зараз таки ліпше вийти і постояти, бо черговий ще не перевіряв, тож імовірність росте з кожною хвилиною — саме зараз він і може над’їхати. Ти зневажливо махаєш на це рукою і закутуєшся в довгий сторожівський кожух з дірками на ліктях. Заряджаєш калаша — очі так і злипаються — вихо¬пивши його з розпанаханих дверей піраміди, щось у ній від-чайдушно сигналить, і той зумер змушує тебе аж скривитися. Автомат ставиш поруч, до стіни, оголеним штик-ножем дря¬паєш по заскленому портретові міністра оборони на стенді. Хочеш перед ним вибачитися, але міністр незворушний мов скеля, вдає, що нічого й не сталося, тільки ордени ледь чутно задзвеніли на ньому, безліч орденів.
Ти так і не прокидаєшся — падаєш на стілець і, насунувши вушанку на очі, знову йдеш споночілим лісом десь там, околи¬цею Ляйпциґу, бо тобі доручено знайти замаскований «Пер- шинґ». Навпроти тебе так само на стільці дрімає ще один дід. Він, як і ти, не хоче йти на пост — там мете снігом і мороз уже перевалив через мінус п’ятнадцять.
Перша ночі, ти сидиш, закутаний у кожух, на стільці в ка- раулці і водночас бредеш лісом в околицях Ляйпциґу, ліс там ріденький, і заасфальтовані стежки всуціль обставлені доро¬говказами, а все ж досить непросто знайти той факін «Пер- шинґ» де-небудь у ліщині. Ти мрієш про німецьке пиво. Пере¬сохлими губами просиш води, точнісінько, як там, на тому прикордонному полігоні, коли старший сержант Бекмурадов змолотив тебе своїми чавунними кулаками, його кулаки, мов гирі, падають на тебе з піднебесся, бо ти відстав на марші, салабон задрочений, і ти разів з десять повторюєш «Спасибі, товаришу старший сержант», облизуючи неживі губи спухлим язиком, «Спасибі, товаришу сержант, товаришу старший сер¬жант», хоч тобі здається, що голосу в тебе вже немає, «Спасибі, товаришу старший, спасибі, старший товаришу», аж
