І навіть залишив у кишені пачку сигарет з фільтром. Плащ просякнув кров’ю за лічені хвилини. Пізніше його хотіли ви-прати, але так ніхто й не зважився і навіть молодих не хотіло¬ся до цього змушувати. Але перш ніж викинути його на зва¬лище за третім постом, молоді знайшли в кишені пожмакану, всю в засохлій крові пачку «Стюардеси». До речі, Манукян ні¬коли більше не купував цієї марки. Манукян дуже вразливий і блідне як стіна від самої тільки згадки про кров.
Ми всі згадали про Пятраса, коли ще пізніше побачили рештки того плаща в автопарку: його порвали на ганчірки з метою технічного обслуговування машин.
Коли у штабі почули про те, що в нас трапилося, і викли¬кали з райцентру швидку, Бузенко вже знав, що і як йому слід говорити, щоб не залетіти під суд і на зону. Та й Саші Мель¬никові Бузенко встиг утовкмачити, які слід давати свідчення. І все ж Саша й далі дрижав, ніби у пропасниці, а земляк по¬терпілого Бубеніс навіть плакав. Він узагалі був дивний, той Бубеніс. Ніколи не чіпав молодих і завжди сам підшивав собі комірці.
Незадовго до того проісшествія, а точніше, за два дні до ньо¬го, сержант Бузенко подивився в райцентрівському кіно поль¬ський фільм «Знахар», у якому розповідається про підневільне життя незаможного селянства в панській Польщі. Дивлячись на прибитого Камінскіса, наш Кеннеді згадав, як героїня фільму розбилася на мотоциклі і проламала собі череп.
«Мабуть, у нього те саме», — сказав він лікареві швидкої і кивнув на тіло Пятраса, що без перерви сіпалося. Без перерви, але все рідше.
«Подивимось», — відказав лікар, ніби якийсь телемайстер, котрому кажуть, що от чомусь телевізор перестав показувати. Його білий халат був накинутий поверх шуби зі штучного хутра, хоч надворі й не було аж так зимно — близько нуля.
Машина помчала, шалено розкидаючи грязюку з-під коліс. А нас усіх, ясне діло, зняли з караулу, замінивши невиспаним другим взводом. До ранку ми викурили все, що було в казармі, і позасинали десь аж о п’ятій. О сьомій в частині вже нишпо¬рили всілякі військові і невійськові експерти, і закрутилося.
Три з половиною доби ми чергували в лікарні коло Пятра¬са, але він усе ж помер. Шкода. Він був такий незлий хлопець, щиросердий і простий. Розслідування дійшло висновку про нещасний випадок з вини самого потерпілого. Кажуть, ніби розтин показав, що в нього були відбиті легені й печінка, тоб¬то справа була не тільки в проламаному черепі. Лікарі й не здогадувалися про це, так що помер він, можливо, й не від голови.
Кажуть також, ніби Бузенко стояв перед командиром на колінах, як тільки той почав тиснути на нього. Мовляв, на¬справді винен в усьому він як начальник караулу. Хоч урешті командир пожалів сержанта і не став ламати йому життя. Та й відбріхувався той цілком пристойно, не те що Саша Мель¬ник, який, хоч і з верхньою освітою, та все одно дуб дубом — свідчив плутано, весь час вагався і збивався. А всі інші твер-дили одне: не бачив, не знаю. Так що нікого з нас не посадили. І це найголовніше, бо що 6 воно помогло мертвому Пятрасові? Усіх нас чекають удома, щоб ми щасливо повернулися.
З лікарні тіло знову доставили в частину, щоб оформити всі документи на перевезення в литовське місто Каунас, а звід¬ти на село, до батьків. Бідолаха лежав у клубі цілий день, тож пізніше вартові третього посту боялися вночі ходити попри клуб. Особливо після того, як Молдаван розказав, що бачив його між дерев, у самій білизні.
Пятраса вирішили спорядити в парадний мундир, і моло¬дий сержант Губан власноруч прасував для нього штани, кі¬тель та сорочку. Але прапорщик Головатюк відібрав ту парад¬ку, мовляв, вона цілком нова і шкода її просто так віддавати на той світ. Замість неї дав іншу — стару й засмальцьовану. І прасувати її вже було ніколи, бо слід було ще забити труну і вкласти її в конверт — великий дерев’яний контейнер захис¬ного кольору, на якому наш ротний писар Варфоломейко
