Але того, що трапилося, все ж ніхто не міг сподіватися. Коли між першою і третьою ночі з другого посту, де саме стояв АЮ, бабахнуло, всі подумали, що то чергова штучка Ен-Ша і, аби не влипнути на вводні, кинулися займати обо¬рону в караулці. Проте все було тихо, ніхто по-висоцькому не хрипів знадвору, що ми синки, шланги і папуаси, ніхто не стріляв більше і не вітав нашого сержанта з відмінно зава¬леною службою. Тоді начкар з двома найближчими дружба- нами, наготувавши карабіни для стрільби, сяк-так поплели¬ся на другий пост.
Блакитний прожектор потужно освітлював периметр пос¬ту, і в його світлі вони побачили обидвох, АЮ і Ен-Ша. Вони стояли зовсім поруч, майже впритул, і, як здавалося, перемов¬лялися про щось дуже інтимне. АЮ тримав карабін перед со¬бою напереваги. Ен-Ша був простоволосий і — чи не прожек¬тор став причиною — геть блідий.
«Що сталося, хто стріляв?» — видихнув спантеличений начкар, усе ж переходячи на маршовий крок, щоб доповісти. Але Ен-Ша якось незграбно і по-цивільному замахав обома руками і м’яким домашнім голосом наказав, ніби попросив: «Ідіть назад... Ідіть назад,чуєте?.. Все гаразд...»
Його коліна були сильно заляпані грязюкою.
Начкар з бійцями залишили їх на місці, а самі повернули¬ся до караулки — сушити голови, що ж там усе-таки відбуло¬ся. А ті двоє все ще стояли під прожектором, не дивлячись на грубе порушення статуту караульної служби. Бо вартовий по¬винен з усією пильністю охороняти пост, а не вести задушев¬ні бесіди з підпилими підполковниками.
А відбулося те, що АЮ вистрелив йому в голову. Він мав на це повне право, адже закон особливо піклується недотор¬каністю вартових. Щоправда, він промахнувся — лише зніс кашкета. Пізніше ми знайшли його, той прострелений кашкет Ен-Ша, в калюжі коло дерева. Тим продірявленим кашкетом ми іноді граємо тепер у футбол.
Усі кажуть різне: що АЮ стрельнув випадково, що він хотів лише полякати. А мені здається, він таки хотів убити. Бо такий він чувак. Я немов бачу, як тієї ночі він напружено чекав на пості, сторожко прислухався до лісу і все чекав, коли ж під-крадеться Ен-Ша, — всі навколишні шерехи і згуки озивалися в ньому луною під мрякотинням. То були лови, де зійшлись один проти одного два мисливці.
Кажуть, що Ен-Ша стояв на колінах — тому вони й були такі заляпані. Проте щось не віриться — він же кавалер бо¬йового ордена. Втім, не знаю — АЮ нічого не розповів нам, а через два дні відбув на дембель додому.
Ен-Ша після того випадку дуже змінився. Караул перевіряє абияк. Цілими днями просиджує в котельній, де пиячить і грає в доміно зі слюсарями. Мотоцикла свого вгробив десь під Нараїв- кою і, швидше за все, більше їздити на ньому не буде. А та курва молода вчителька вийшла заміж і виявилась порядною жінкою.
Іноді ми згадуємо ту ніч. Хоча згадувати, як на мене, нічо¬го. А все ж війну ми виграли — єдиним пострілом.
Як ми вбили Пятраса
Пятрас Камінскіс помер за два дні до Нового року. Три з половиною доби він пролежав у районній лікарні, так і не при¬йшовши жодного разу до пам’яті.
Саша Мельник, останній, хто бачив Пятраса живим, роз¬повідає, що за дві хвилини до нещастя той насвистував собі щось веселе. Вони вдвох вилізли на дах караулки, аби попра¬вити телевізійну антену, бо з Одеси саме показували «Біле сон¬це пустелі» — улюблений фільм наших космонавтів.
Дивитися телевізор у караульному приміщенні забороня¬ється. Та що там дивитися — його взагалі не повинно там бути!
