Але в нашій частині на це ніхто не зважав — до пори. Після смерті Пятраса бійці самі принесли телевізор у штаб разом зі злощасною антеною. Тепер наш командир у вільний від на- стойоблих службових обов’язків час оглядає улюблену пере¬дачу «Людина і закон».
Хоча, власне, злощасною була не антена, а труба. Труба сто¬яла на даху караулки, вона була зле прикріплена і хиталась. Не далі як за тиждень до тієї ночі ми посилали когось із молодих визирати, чи не йде дембель, і він — молодий — теж вилазив на оту сучу трубу, але нічого не трапилося. Це ще одне свід¬чення того, що у всякого своя доля і від неї не втечеш, як воно й вийшло з Пятрасом.
Саша Мельник, якщо йому вірити, передчував щось недоб¬ре. «Я жопой чуствовав», — каже нині Саша. Отож коли тіло Пятраса вже виносили зі службового виходу районної лікарні, Саша розповів Манукяну, як хотів затримати бідолаху і не пустити його до тієї труби, що до неї була причеплена антена. Але Пятрас лише насвистував собі щось веселе. А ще він ска¬зав: «Не сци, з нами, німцями, всьо буде чікі-пікі!» (Прибалтів у нас називали німцями, і вони не ображалися, ба навіть пи¬шалися цим.)
Саша каже, що то були останні Пятрасові слова. Труба захи¬талась і на мить перехилилася, мов Пізанська вежа, Пятрас упав з неї навзнак на бетонний дах караулки, а труба впала на нього.
Про те, що труба перегнулась, як Пізанська вежа, саме як Пізанська вежа, Саша чомусь повторює завжди, коли розпові¬дає ту історію. Мабуть, і на допитах він так само про це казав. Саша закінчив інститут, він багато всякого знає. Але в ту мить він заціпенів, приворожений калюжею крові, що прибувала навколо Пятрасової голови.
Для сержанта Бузенка останні Пятрасові слова були інши¬ми. Він як начальник караулу сидів перед комутатором з кух¬лем гарячого чаю і малював на постовій відомості голу бабу. Виходячи назовні, Камінскіс підійшов до нього і, сягнувши рукою до кишені, сипонув на стіл кілька м'ятних цукерок: «Посмокчи, шефе!»
Бузенко зиркнув на нього знизу і прогарчав у відповідь: «А цукор? Давай, бо в морду вчіплюся!»
Це був жарт. Камінскіс ошкірився і витягнув з кишені три кубики рафінаду: «Більше не маю. Бля буду, Кеннеді!» Тому що ми називали сержанта Бузенка Кеннеді.
І то були останні слова, які Бузенко почув від Камінскіса.
Дві хвилини по тому сердега вже вилазив на дах кара¬улки і, якщо вірити Саші Мельникові, насвистував собі щось веселе. А ще через дві хвилини всі ми почули, як на даху щось завалилося.
«Мабуть, єлданулися», — сказав сержант Бузенко, сьорб-нувши чаю.
І щойно коли Саша Мельник закричав не своїм голосом, 38 ми кинулися надвір.
Я к ми вбили Пятраса
Стягувати з двометрової висоти вісімдесят кілограмів без¬владного тіла, з якого булькає кров, того самого тіла, яке щой¬но сиділо поруч з нами, дивилося телевізор, перділо вголос і частувало всіх цукерками, а зараз тільки посіпується і все — справа невдячна. Надто коли у всіх дрижать руки й коліна, а головами бродить жах. Тривало це страх як довго і для сторон¬нього ока виглядало б, напевно, страх як смішно. Але врешті ми з ним, з отим тілом, упоралися. Бо ж усі без винятку були зухами і стріляними горобцями на другому році служби.
Пятраса поклали в комутаторній на простелений брезен-товий плащ. Годину тому Манукян у тому плащі стояв на пос¬ту.
