Ти настирливо дзвониш у двері, і Младшой відчиняє тобі. Половина третьої, пахне смаженим хлібом. Ти підморгуєш мі¬ністрові оборони на стенді і знову падаєш на стілець.
Тої ж миті, коли до кордону залишається сімдесят п’ять метрів, коли твій комроти вже сягнув до мішка по чисту бі¬лизну і знову відсунув його вбік, коли тисячі ракет і реактив¬них снарядів набрякли вибухом, а десь в іншому далекому жит¬ті Оленка гладила твою щойно пострижену голову, — тої ж миті танки найманих убивць починають розвертатися. Вам ще не віриться, але так воно є — вони відходять і згортають свої бойові порядки.
«Чергова провокація, — каже замполіт, бо він завжди му¬сить щось казати, у нього й емблема на петлицях із двох пере¬хрещених язиків, а рясні краплі так і котяться йому по лицю з-під шолома, — чергова провокація, ми знову переконались, як вони нас бояться». — «Слід було відкрити вогонь перши¬ми», — каже зелений летьоха, командир взводу. «Витримка і тільки витримка, товариші бійці!» — підсумовує замполіт, брудним носовичком розмазуючи піт по обличчю. Звісно, та хуна, що все вихиляється під музику, в цьому не шарить, тож ти терпляче пояснюєш їй: «Я рік служив там, де дівчьонок бачать лише зрідка по телевізору, це називається балет теле¬бачення гедеер, а якщо у когось від цього нестерпно стоїть, то він ґвалтує німочку в лісопарковій смузі». А потім звертаєшся до портрета на стенді: «Розумієш, ти, салабон задрочений, ми надто змінюємося за два роки служби у твоєму відомстві, і я не певен, чи на краще... Але ваш наказ, товаришу маршал, я обов’язково виконаю і розшукаю той замаскований у лісах “Першинґ”!» Над тобою тріпочуть знамена, і ти в парадній формі, з блискуче начищеним автоматом, стоїш посеред веле¬тенського плацу, сонце шкварить безжально, і краплі поту збігають десь по спині, ти повинен виступити і промовити щось урочисте, і всі чекають, але з твоїх пересохлих вуст зри¬вається тільки те саме «Спасибі, товаришу сержант», і по цих словах духовий оркестр спалахує міддю, лунають перші такти «Слов’янки», і Младшой будить тебе, обережно струшуючи за лікоть: третя година, твоя зміна скінчилася. У напівсні ски¬даєш кожуха, розряджаєш калаша і бредеш у бік тапчана. Не забуваєш підняти змінника, штовхаєш його в боки і спину, він довго не вірить, що йому вже пора, але врешті таки звільняє коштовне дідівське місце біля розпашілої батареї. Ти заспоко¬юєш Младшого: «Я не засну, не сци, я просто полежу з роз¬плющеними очима», — і тут-таки засинаєш знову і вже біжиш розжареним полігоном по спеці й піску, з повною викладкою, а потім у тилу ворога захоплюєш командний пункт — це тіль¬ки навчання, а ввечері у казармі б’єш молодого по борзій мар¬мизі, бо він, шланг, за весь день так і не виправ тобі мундир, ти молотиш цього салабона задроченого звідкись із Вологди, хоча ще вчора завкафедрою доводив тобі, що Ґете універсаль- ніший від Шіллера.
На ранок хуртовина затихає, сніжинки кружляють легко й повільно, на постах тиша і спокій, ніхто нікого не впіймав, ти спиш під кружляння сніжинок, хоч насправді то вже весна, осипається цвіт, і ти повертаєшся. Під Ляйпциґом саме цвіли сади, коли вас уперше вишикували посеред плацу, а міністр оборони урочисто пообіцяв, що за два роки сади цвістимуть так само.
Скоро привезуть сніданок. Скоро зимі кінець, скоро ти за¬бредеш у саму гущавину, в той сад, де на балконі з виноградом тебе чекає Оленка. Тільки б дочекалася і не вийшла заміж до травня.
Тільки б тебе не застукали в караулці між сьомою та девятою.
П Любко
Дереш
ЕСЕІ
© Л. Дереш, 2007
ЗР для Європи
