З ОБІЙМІВ СМЕРТИ
„Там удома старенькая мати Свого сина у віконце вигляда:
Чи поверне із темного лісу Чи покращить матусі життя?”
По упадку шпитальки на Хрещатій, 23 січня 1947 р., де загинуло 17 осіб, провідник Чорнота дав мені припо- ручення підібрати місце для збудування нової шпитальки, а при тому зорганізувати харчі для хворих. Хоч Бескидські ліси над Вислоком були покриті глибоким снігом, проте нас п’ятеро, а саме друзі: Кримський, Прапор, Жук, Яр і я вибралися в терен, щоб виконати доручення. Ніч з одинадцятого на дванадцяте березня 1947 року була ясна, мороз тиснув здорово, хоча був уже березень. Пішком проб>- ратися в село було дуже важко через великий сніг. Тому ми виїхали з лісу на лещатах та в білих „маскеровках”.
Чомусь важко приходилось вилазити з зимової коли- би, що її ми будували мозолистими руками цілу осінь. Дивне прочуття огортало мене, коли ми рушили в терен. В голові пролетіла думка: чи повернемось знову до колиби, до своїх друзів?
Обережно з’їздили ми в село Вислик, де в ту ніч панував великий спокій. Навіть гавкання собак не ворушило тишу. Тихцем-підсунулись до першої хати, де одержали розвідку, що в селі немає ворога. Тут залишили лещата та пішли замовляти харчі.
Коло півночі скінчили зайняття, зайшли до хати трохи погрітися, відпочити. Стрілець Яр спитав мене, чи може піти до ворожбита, який живе тут, недалеко. Я в ніякі1 ворожби не вірю, але, для розваги, рішився піти також із Яром. Заходимо під хату. Яр іде перший тому, що знає тих людей, де живе ворожбит. Ворожбит дуже радо годиться поворожити нам. Бере карти й кладе мені першому. Говорить, що коло мене велика небезпека, а Ярові каже, що йому випадає на картах смерть. Ми ще трохи затримались у тій хаті, потім вернулись назад на свою кватиру.
О 4-ій годині над ранком вийшли з Вислика Горіш- ного в напрямі Явірника- Другі Кримський, Жук і Прапор ішли попереду. Яр чомусь, як ніколи, від мене не відступав. Розповідав мені, як то він хлопцем поїхав до Німеччини на роботу, потім, як прийшли американці, був в одному таборі (назви не пригадую) і там довідався, що на наших з'емлях діє Українська Повстанська Армія. В нього зродилась думка поїхати додому, як поляк. Цей замір йому вдався. Тиждень провів у хаті, потім зголосився до УПА. Розпитував, чи його люба Лемківщиіна також буде колись належати до України, бо він читав і чув, що деякі уважають нашою границею річку Сян. Розмовляючи, ми й не оглянулись, як наблизилися до присілка Явірника, Файтиська, що заховався між лісами і потоками. Кожний з нас був голодний і перемучений маршем по глибокому снігу. Почало дніти, заповідався гарний, погідний день. Село Явірник вставало зі сну. Обережно підсуваємось до хат присілка. З одної хати вийшов господар з коновками по воду. Від нього ми довідались, що в селі спокійно, а до Команчі прийшла зміна польсько-большевицького війська- Заходимо до другої хати, щоб обсушитися, дещо з’їсти. Господиня каже, що хліба не має, а бараболя змерзла, і пропонує нам змолоти трохи зерна на вареники, або пляцки. Стрільці радо годяться. Зерно було сире й тяжко мололося. Мелення протяглось коло двох годин. Аж коло одинадцятої години ми з’їли ці добре зароблені вареники. Не спавши попередньої ночі, нас огорнув сон. Для певности посилаю розвідку в село. Один держить стійку перед хатою. Решта відпочиває. Чи всі спали — не знаю, але я заснув. Пробудив мене великий лоскіт і крик друга Прапора, що ми оточені з усіх сторін. Збита шиба посипалась на мене. В першій хвилині я не міг зорієнтуватися, де ми, чи в Бескиді в колибі, чи
де, але страшний плач дітей усвідомив мене, що я в хаті. Із стін куриться порох, кулі прошивають дерев’яну стіну наскрізь, в хаті зчинилося пекло. Дах і повала горять. До мене підбігає друг Кримський і просить, щоб я його дострелив, бо він тяжко ранений. Одним рухом відчиняю ташку, беру в руки пістолю, відтягаю курок, та, коли глянув на друга, що з ним довший час ділив долю й недолю, жаль стиснув моє серце і я не був усилі виконати останню його просьбу. За ним біжить
