друг Яр і кричить: „Я ранений також!” — і звалюється на землю. Наказую вискакувати з хати. Сам рішаю залишитися в хаті назавжди. По хвилині оглядаюсь, в хаті вже нема нікого. Повала почала добре горіти, чую вибухи Гранати коло вікон. Живцем горіти не хочу, пробую вийти, виставляю голову з сіней; та на привітання мені сип- ляться з-за усіх углів хати серії з ПЛІІІ.
Бачу — перед хатою коло студні лежить троє польських жовнірів коло кулемета. Думаю, що нема іншого виходу, як кинути Гранату й вискакувати з хати- Так я й зробив. Перед порогом хати лежало в калюжі крови дівча. Біжу не до лісу, а в напрямі гори „Камінь”. За мною посипались густі серії і дике: „Пастой... мать бандеровску, стуй, с... сину, нема тобє вийсьця!” Прибігаю інад потічок і на велику мою радість зустрічаю трьох друзів: кущового, господар-- ника і Кримського. Але цей останній ранений важко другий раз, не може дальше йти, а живим у руки ворогові не хоче здатися. І він, і ми знаємо, що нести його під обстрілом неможливо. Віддає торбу з матеріалами, прощається з нами, просить не забути його маму, дружину й маленького синка. Шепче останні свої слова: „Да будет воля Твоя, як на небі, так і на землі”. Притулив зимне залізо під бороду, потиснув язичок пістолі і звалився мертвий на сніг.
Прапор, як вискакував із хати через вікно, дістав постріл у самий замок і не мав чим боронитися. Відстрілюємось лише Жук і я. Пробиваємось на гору „Камінь”. Та йти скоро не можемо, бо глибокий сніг танув і ми западалися в ньому майже по пояс. Кільце В. П. щораз то звужується.
Я падаю майже щакрок, наступаючи на полу плаща, якого не можу скинути. Автомат мені затявся, бо набилося повно снігу у замок. Звертаюсь до Жука, може має шомпол. Він подав мені кусок галузки, бо з ним така сама історія. Віддаль між нами і польськими жовнірами щораз меншає. Можна вже добре бачити їх обличчя. Кулі, як рій пчіл, літають коло нас. Мені відстрелили пояс у автоматі, поцілили в ручку, одна куля обпекла мені брову. В голові товчеться лиш одна думка: вирватися із того пекла на гору, а там уже ліс... Вже ми підбігали до кущів, як бачу: Жук упав лицем до землі, а зброя вилетіла йому з рук. Я хотів спитатися, що з ним, та в той момент, наче б хтось тоненьким прутом вдарив мене сильно у правий бік. Ворожа куля досягла врешті й мене.
В голові закрутилося і я впав. Але притомности не втратив. Мов на екрані, пробігли в мене образи мами, сестер, братів та друзів і я подумав: чи це так умирають? В гарячій молитві до Матері Божої прошу, щоб я міг ще встати і врятуватися. Стріли почали втихати. Шепчу до Жука:,,Чи ти живий? Бо я догоряю...” Віїн також пробує встати, але падає знову і ледве- ледве вимовляє: ,,Я кінчу також”. Та враз приходить до мене приплив сил і охоти до життя, і я кричу: „Жук, вставай, ще пару кроків і ми в лісі!” Але мій заклик пролунав без відгуку. Жук уже не відзивався і не пробував більше встати. Тримаючись руками за обличчя, він припав до землі, немов просив її, щоб його прийняла. Поляки підходили, не стріляючи вже, але, побачивши, що я встаю, відкрили знову вогонь з криком: „Довудца уцєка!” Я ж мчав, як ранений звір; добіг до кущів, хапаючися за галузки, що з них не одну ворожі кулі в руках мені обтинали. Мені знову щастить. Кулі на диво виминають мене. Поміж кущі видряпуюсь на гору і добираюсь до великого лісу.
Кров спливає з мене щораз більше. Рани перев’язати не можу, бо не володію правою рукою. Чую, що ось-ось впаду і вже не встану. Прямую в село Прибишів. Хоч ліс, в якому я опинився, добре був мені знаний, я зблудив у ньому і пішов у зовсім протилежний бік. По якомусь часі помітив свою помилку. Починаю вертатися назад. Та загибіль друзів Кримського і Жука, невідома доля Прапора й Яра, спалення хати та поранення дівчини, біль власної рани та страшна спрага так подіяли на мене, що я не всилі був зорієнтуватися « лісі. Мені почали привиджуватись людські постаті, але коли я до них підходив, вони все далі й далі від мене відпалювались. П,о довшому блуканні я почув ніби рубання дров. Останками сил стараюсь дійти туди. Бачу кількох селян, що справді зрубують дерево. Селяни запримітили мене. Мені залишилось ще перейти один, не дуже глибокий яр, та нога мені посковзнулася і я скотився вниз до потічка. Лівою рукою почав черпати воду й пити. Хотів хоч трошки посидіти та відпочити, пам’ятаючи при тому, щоб не заснути.
На моє велике здивування я пробудився в хаті, де було повню людей. Рана була перев’язана. Я лежав на постелі. Роздивляючись по хаті, пізнав її господарів та інших селян. Це Прибишів і та сама хата, де я лежав ранений в ногу у вересні 1945 р. З оповідання тих селян, що рубали дерево, довідався, як вони мене знайшли їй пізнали в тому ярі коло потічка, і
