Неначе піднялась з гірських шпилів рука Хоронителя, який у вогких, сивих хмарах мряки сховав докраю втомлених повстанців перед кулями ворогів.
Зелена Хрещата стала нам каплицею, в якій зложили ми подяку Всевишньому за рятунок та помолились за по- ляглого друга.
23 травня 1947.
Перебуваємо у безлюдній Лемківщині. Вже другий місяць не бачимо селян. Взагалі немає тут цивільного на-
Командир ііідтпнка ,Лемко” — Рен.
селения. Дійсна пустеля. А ще недавно бився тут живчик нормального, працьовитого хліборобської о життя.
Лиш повстанці залишились на сторожі попалених сіл та осиротілих рідних могил.
Зв’язок між нами діє справно. Проти нас, що начисляли тоді на Лемківіцині до 1000 крісів, ворог кинув у саму тільки східню частину терену тридцять тисяч війська. Кожна дорога, кожний кущ були непевні, небезпечні. Во- рот тижнями лежав вздовж доріг та робив засідки по лісах.
Зі стрільцем Жарким переходжу лісами Лопінника біля Балигорода, до друга Петра. Дорогою розказуємо один одному погані сни, які мучили нас цієї ночі. Ідемо вузькою доріжкою, що в’ється хребтом Лопінника.
Несподівано, зовсім близько, з віддалі одного метра, — закричав польський вояк і вистрілив нам попід ноги. У цьому ж моменті я падаю на землю і пускаю серії з автомата по кущах, де лежали польські червоні вояки. Один стрибок і я вже за зваленим буковим пнем. За мною посипались кулі з автоматів. У відповідь посилаю їм ще кілька коротких серій і стрибаю вниз, де я вже більш безпечний. Стр. Жаркий вийшов теж цілий із тієї стрілянини, що з неї вирятуватись своїми власними засобами було майже неможливо.
Липень 1947.
Попадаю зі стр. Чорнобривим в окружения у лісі біля села Полянки. Увесь день перебуваємо у недалекій віддалі від ворога. Не раз доводиться перебувати в сутичках. Ворожа розстрільна звужує терен нашої дії щораз більше. У цьому безвихідному положенні дряпаюся на високу, густу ялицю, а стр. Чорнобривий ховається у густий кущ. Завважую, що долом переходить одна ворожа розстрільна, а згодом друга. Старшини весь час пригадують воякам: „патшець і уважаць на йодли!” (дивитись і вважати на ялиці).
У цьому моменті, коли розум лише пригадував: „поляж, але не здайсь!”, над головою весело защебетав соловій.
У душу влилась надія і я, замість розпачливого самогубного поруху, заспокоєний притулився до галузки, слухав співу пташки, дивився у бездонне небо ... Коли опам’ятався, шелест кроків ворожого відділу вже губився у лісових нетрях . . .
Рейд по Словаччині. Не маючи докладної карти, над світанком зайшли ми до одного із 'парків на передмісті Мияви. Тому, що не було поблизу лісу, а день вже ось-ось надходив, вирішуємо окритися у цьому парку. Вирізуємо малі ялинки, „насаджуємо” невеликий гущавник і кладемось відпочивати. Всіх нас є п’ять повстанців, а один з нас, д. Давиденко, ранений
