у груди.
Раннім ранком наїхав на нас один, згодом другий робітник роверами. Примушуємо їх лежати разом з нами. Надвечір почав падати дощ і ми, порадившись з курінним капеляном, отцем Яворенком — Радьом, відпустили робітників додому, щоб принесли нам дещо з’їсти.
Але робітники повідомили поліцію і військо, які швидко оточили нас густим перстенем. Ми зауважили це аж тоді, коли почало вже добре вечоріти і наші стежі вийшли, щоб оглянути шлях нашого маршу. Не було іншого виходу, як тільки пробиватись.
Ворон, Дух і я з голосним криком „слава”, викинувши дві гранати та густо стріляючи з автоматів, кинулись прямо на ворожу розстрільну, яка від несподіванки розскочилась і на малу хвилину створила вузький прохід. Ми пробились, але поза розстрільною, не маючи змоги відступати стрибками, впав друг Давиденко, прошитий ворожими кулями.
Тупий, пекучий біль у лівому рамені пригадав і мені, що там розгосподарилась сталь. Пробігши поміж будинками та юрбами цікавого населення, попрямували ми до лісів. Пройшли шосе і побачили, як вантажні машини підвозять нові ворожі з’єднання, що творять друге окружения, думаючи, що ми скрились між домами міста ...
С. Ґ. Мар
МАЛИЙ ІВАСЬ
До бескидських гір зближався німецько-большевиць- кий фронт. Деякі відділи УПА, що вели свій вишкіл на хребтах гірського масиву Букове Бердо та кватирували в поблизьких селах над Сяном чи Волосаткою, вийшли в рейд у великі ліси східніх Карпат.
Інакше було зі сіткою ОУН. її працівники мусіли залишитись у своїх теренах, щоб кожночасно бути з населенням.
В лісах Ветлинеької полонини пришилося переходити фронт районовому провідникові Ліського повіту.
Друзі скрились у глибоких лісах і чекали, коли пройдуть німецький і большевицький фронти. Сподівались, що коли лінії посунуться на Словаччину, вони опиняться в запіллі. У кожне прибескидське і подальші села насунула маса большевицького війська. Між ними були епецчастини НКВД, які робили розшуки за повстанцями та вишукували людей, що співпрацювали з повстанцями.
Про місце перебування друзів знала тільки одна родина зі села Беріжки. Вона доносила їм харчі. Одначе постійне перебування сталінських посіпак і застій фронту утруднили постачання поживи. Зажурилися селяни, що не можуть винести стрільцям харчів. Голодували повстанці...
Маленький Івась сам додумався) чому зажурений його батько. Він знав, чому вечорами тато вже не виходить до лісу. Тож Івась вибрав нагоду і несміло сказав батькові: „Тату, я занесу нашим воякам їсти, як пожену пасти корову”.
— Добре, але мусиш вважати, Івасю!
— Не журіться, тату) я скажу, що це мої паляниці, як мене будуть допитувати і обшукувати.
