відділ большевицьких пограничників. Ми залягаємо не рухаючись і, стримуючи віддих, спостерігаємо, як біля нас проходить біля сотні „червоних” в напрямі Двер- ника.
У селі беремо зв’язкового, щоб провів нас лісом до
Затварниці, бо посуватися дорогою дуже небезпечно. Дря- паємось під гору Явірник. Поспішаємо) щоб зайти ще за ночі, хоч за нами вже біля 20 клм. дороги. Військовий ви- ряд, запасова амуніція, наплечник з біллям і харчами давлять і збільшують втому. В додатку падає сильний дощ. Розмокла дорога і липке болото. Проходимо поле і пасовисько та зближаємось до великих Затварницьких лісів. Зв’язковий іде перший. Я третій. Ідемо стежиною - чистим полем. Нарешті здається нам, що ми вже в лісі. Ще яких шість кроків до перших дерев, і враз чуємо з підлісних кущів кілька голосів, а згодом обережне кламцання 'автоматних замків. Відрухово, без окремої команди „долів”, займаємо становища там, де стояли.
Град автоматних, кулеметних і крісових куль посипався нам назустріч. Перших кілька хвилин лежимо, не рухаючись. А потім, під кулями, стрибками відступаємо угору. Ракети здержують відворот, а вогонь із приблизно пів сотні автоматів не зменшується.
Використовуємо хвилини, коли погасають ворожі ракети, і далі стрибками відступаємо все вгору і вгору. У грудях нестає повітря, а серце товче важким молотом. Сил вже немає драпатись під гору і тому біжимо рівнобіжно з ворожою лінією. Кулі з’їдливо джмелями гудуть довкруги нас. Шарпають одежу, зривають шапки ...
Та ні одна із тисяч куль не звалила нікого з нас. Ніби невидиме забороло відхиляло їх від наших тіл.
Будився гарний; погідний ранок. Сонце привітало нас з д. Бориславом над селом Насічним. Навколішках, у тихій молитві, під зеленими, стрункими ялицями два повстанці складали Всевишньому гарячу подяку за неймовір1- ний рятунок.
Квітень 1946 р. З чотирма стрільцями, що їх я мав для помочі, провів я збори з населенням села Воля Мигова, пов. Лісько. Селяни довго випитували мене прі міжнародне та наше власне положення, а вкінці запросили переночувати. Втома не дозволила нам відмовитись від принадної, щирої пропозиції.
Вдосвіта маршуємо в напрямі Смільника. Ідемо оболонням понад дорогою. Надворі вже розвидняється. Гаснуть останні зірки.
Раптом від дороги посипались на нас кулі. Це роями куль привітала нас сотня ВП (Войско Польскє), яка зайняла становища вздовж дорюги. Залягаємо, а після стрибками пробігаємо до недалекого потоку. До потоку було коло ста метрів простору, рівного, як долоня. Це коштувало нам одну дорогу жертву. Лиш чвірка добилась до потоку, звідки ми своїми автоматами здержували наступ цілої сотні червоних поляків. А ворог розсипався розстрільяою по чистім полі і густо обсипував нас крісовими, автоматними і кулеметними стрілами. Відстрілюючись, поволі відступали ми водою вгору. Крики „стуй” зближалися до яких сорока метрів. Ворога, проте, стримував наш вогонь, і вони, маючи трьох ранених, боялись надто висовуватись під наші кулі. Спинитись, одначе, не хотіли. А тут кінчався вже потік і починалася „чиста” гора. Далі не було вже природ- ньої охорони, кущів і берега потоку.
Кожний з нас в думках прощався з життям, бо 25-30 залізних дул, які припадали на кожного з нас, вистачало, щоб посікти нас на решета.
А потім . . . Звідки взялись раптом густі клуби гірської мряки, що дуже швидко покрили майже цілу гору густою, наче димною заслоною?
