К-р Гуцул піднявся. Гість підійшов до нього, подав йому кличку й попросив його до сусідньої кімнати. Ми залишились в напруженому вижиданні. По кількох хвилинах к-р Гуцул повернувся — насуплений і задуманий. Зарядив збірку і став перед нами, пильно глянувши кожному з нас по черзі в вічі, наче провіряючи нашу бойову готовість. А тоді озвався до нас:
— Друзі! В сусідньому селі ворог що-лиш виконав новий варварський злочин: тридцять жовнірів „Корпусу Безпєченства Вевненшнеґо” зробили наскок на хату, де перебував хворий вояк УПА та наш районовий інтендант друг Мирон, захопили обох їх живими й на вулиці, на очах селян, у звірський спосіб закатували. А після цього повісили господаря хати, а хату запалили. Дружину господаря та їхню маленьку дитину кинули живими в вогонь.
Нам усім від цієї вістки вдарила кров в лице, а зуби стиснулись до болю. І, не знаю: чи це к-р Гуцул додав на закінчення, чи наші власні думки видались кожному з нас голосом з-поза нас:
— Помсти!
Плян дії був швидко уложений. Польські жовніри вертатимуться копальняною залізничною, що збігає з гір і переходить через міст понад річку Ославу. Там ми й зустрінемось з ними.
Короткий наказ — і ми відмаршовуємо. Проходимо лісом, звинно виминаючи всі перешкоди, бо ж у лісі ми —¦ як танцюрист на естраді. І, хоч вогким снігом маршувати важко, втоми не відчуває ніхто з нас.
Ліс кінчиться. Здалеку долітає хлюпіт хвиль Ослави. На тлі білого снігу сіріє біля мосту постать ворожого вартового.
К-р Гуцул дав знак рукою, щоб відділ задержався. Сам мовчки скидає чоботи, обвиває ноги білим шаликом, загортається щільно в білу „палатку” і безшелесно, як нічний привид, скрадається до мосту.
По кільканадцяти хвилинах чуємо, як щось важке бовтнуло в воду. А за кілька хвилин після того Гуцул стояв знову перед нами, держачи в руках, крім свого — ще один автомат.
— Дорога вільна, маршувати за мною далі!
Двоє бійців відлучуються на його наказ від відділу й ідуть зі скриньками на плечах до мосту. Заміновують. А ми, розділившись на дві частини, залягаємо в кущах по обох боках гірської залізнички.
Довжаться в безконечність хвилини такого вичікування. Та врешті — долітає до нас стогін парової машини, озива-
ються стукотом рейки і чимраз виразніше чути розгукані голоси польських жовнірів. їдуть!...
Ось вони перед нами: паровіз і дві вагонні платформи, обведені поруччям і переповнені людськими тілами. Тісно збились в гурти польські жовніри, бо вагонні платформи гірської залізнички невеликі. Гримнула сальва з командирового автомата і ліс заклекотів гуком наших скорострі- лів та гранатних розривів. Важкий стогін паровоза заглушили зойки ранених. Потяг рвонув, мов сполоханий кінь, і помчав повною парою вниз, викидаючи по дорозі тіла вбитих, що злітали безвладно понад і попід поруччя в сніг. Серії наших автоматів і скорострілів підганяють ворога. Он він уже над річкою: з повним розгоном вкочується поїзд на міст, грімкий вибух потрясає повітрям і кусні розірваного мосту разом з поторощеними вагонами поїзду зліг тають у ріку.
Проходимо попри тор до річки, щоб переконатись, чи не залишився хтось з-поміж ворога живим. Ні, з вагонів злітали
