Транспорт відбувається підводами. Це виконати тяжко. На переїздах залізниць німці поробили бункри. Переїзд огороджений. Великі стовпи закопані в землю й основані колючим дротом. Ворота ввечері зачиняються, щоб повстанці не їздили. Але через переїзд на залізниці Ковель- Берестя, в напрямі через село Годовичі на село Смідин, треба перегнати 200 штук корів. Провідник групи має 20 людей. Довідався від своїх зв’язкових про кількість німців в заставі. Наказав стрільцям сховати зброю у возики. Наперед виїхало 4 однокінні фірманки. За фірманками дітваки із села і повстанці поперебирані1 по-сільському, женуть корови. Під’їздять до воріт, провідник злізає з фірманки, гукає, щоб відчинили. Ніхто не відзивається. Тоді провідник дістає велику пляшку з горілкою, гукає „шнапс” — з бункру вискакує німець, іде до воріт і торгується. Водки він потребує, але перепустити корови і фірманки не може. На цю розмову з бункру вилазить другий німець й каже, що його камрад „дум”. Можете їхати, тільки хутко. Німці пішли до бункру, а фіри й корови подались через переїзд. В тім часі побачили, що надходить потяг. Наказ, і стрільці кидаються в бункер, з якого за кілька хвилин цівки двох кулеметів скеровуються проти потягу. Провідник виходить наперед, вимахує лямпою з червоним світлом. Потяг стає. Вже більше як половина корів перейшла на другий бік. Від потягу чути запити, чому не можна їхати. Провідник відповідає по-німецьки, що має зараз приїхати потяг з робітниками, які будуть ладити залізницю. Остання корова перейшла, останній віз переїхав, тоді провідник зі стрільцями, забравши два кулемети, рушниці й амуніцію, відійшов у напрямі, куди погнали корови.
Визволення з німецького ясиру
На залізничому шляху Ковель-Сарни загін СБ, під командою друга Гонти, заліг у вигідних становищах. Повідомлено, що з Києва везуть людей на роботи до Німеччини. Всі в напруженні чекають, нікому не вільно виходити з лісу, кожний на своєму місці, кожний знає, що має робити. Паротяг дихає чимраз ближче, йому треба тут сунути під гору. Льокомотив рівняється з командиром Гонтою, який в кабіну льокомотиву кидає в’язку гранат. За хвилину — сильний вибух. Ми кидаємося до машини, друг Береза збиває термометер, з якого іде -пара. Ще кілька ударів ломом по приладах і все окутано парою. Потяг став. Навколо стрілянина. Німецькі конвоїри, які їхали у переднім і заднім вагонах, виходять з піднятими руками. їх обшукують, кажуть рядком сідати в рові. Командир наказує відчиняти вагони, де -сидять невільники. Всі — обдерті, чорні — висипали з вагонів. Один питає мене: „Хто ви? Ви зелені, напевно зелені, ви бендерівці?! Про вас у Києві багато оповідають”. Жінки обіймають стрільців, цілують, плачуть. Командир дає наказ не гаятись, забираємо всіх і все, що можемо нести. Нам помагають визволені. Німців залишаємо в рові, попередивши, щоб не підносили голів, доки не відійдемо. Рушаємо в дорогу, ідемо в темряві, незнайомими дорогами, до найближчого села. Спереду іде місцевий селянин. Три рази ставали відпочивати, провіряли, чи хто не загубився. В селі усіх людей закватирували по господарях. На другий день, на майдані, зібрались визволені. Селяни-поліщуки з інших сіл чекали з фірманками, щоб забирати їх до себе. Командир Гонта записував імена. Селяни зобов’язалися цих людей переодягнути й прохарчувати, аж до відкликання.
Ліс має свої права
Йду по зв’язку від села до села. Недалеко село Ма- чулки. Від села Осекрова через ліс, вже близько, має бути „Січ”. В селі зв’язковий пояснює, якими дорогами я мушу іти, щоб попасти на „Січ”. Прощаюсь і відходжу.
Іду лісовою дорогою. Раптом далі іти немає як. Звали дерев загатили дорогу. Хтось підрізав ці дерева. Треба обходити. Тільки я хотів завернути, як з-за дерева хтось запитав: „Кличка?!” Бачу скероване на мене дуло рушниці. Відповідаю. Виходить юнак, який дає мені інструкції, йду далі. Чую, як десь далеко співають повстанську пісню:
Хлопці, підемо, боротися будемо За Україну, за рідні права!
Заслухавшись пісні, співаю її й собі під ніс. „Стій! Обернись!” — Роблю все, що наказують, і бачу замаскований бункер. Хтось питає: „Кличка, псевдо, до кого ідеш, з ким хочеш бачитись?” Тоді кажуть сісти на землю під великим деревом. Треба чекати. Незадовго приходить зв’язок з чотирьох осіб, які мене роззброюють. З ними іду до хати, край села. Там маю чекати. Приходять знайомі, вітаємось. Мені повертають зброю й я вже можу по- лагоджувати свої справи.
