Хвиля спасіння прийде, —
Родилось бо Дитя Святе ...
Все нижче і нижче схиляються голови. Починають нові коляди: „Бог Предвічний народився”, „Нова радість стала”. Командант просить до вечері, бере ложку. На перше їмо „кутю”. Це товчений, варений ячмінь, без меду і цукру. На друге варена квашена капуста, на третє чорна кава з чорним хлібом. По вечері командант складає присутнім побажання. Оповідаємо один одному свої пригоди з дому, як то колись було на Різдво. Вже пізно, по півночі ідемо спати.
В цій школі учимось аж до нового 1944 року. Прийшов наказ: будемо здавати іспити... Усе заворушилось, треба готовитись. Іспити тяглись недовго. По іспитах складаємо присягу. В цей день приїхав командир Гонта, який поздоровляв нас, що ми добре здали іспити. У викладовій залі вже немає лавок. Заходимо, стаємо в чотири лави. На стіні золотий тризуб. Старшина говорить слова присяги, а ми всі повторюємо. По присязі, старшина кожному зокрема складає побажання. Виходимо на двір.
Настав час, коли ми мусимо роз’їхатись. В школі усі ми зжились між собою, не хочеться розділятись. Всі посумніли. Та прощаємось, як рідні брати, і вирушаємо в дорогу.
На Волині
Посуваємось на південь. Надворі мороз. Дні погідні. Пролітає дрібний сніг. Коли їхали лісом, чути було, як недалеко стукав кулемет. Проводир оповідає, що тут недалеко цієї ночі большевики грабували селян. Дійсно, побачили в корчах селян, які, розложивши вогнища, грілись. Були там жінки і діти. Довідались, що до їхнього села пішло багато наших стрільців виганяти червоних. Є надія, що, може, попадемо на наші терени. Надходять погані вістки по зв’язку: на Володимирщині й Ковельщині неспокійно. Перетинаємо дві залізниці1 й приходимо в село Сьо- маки. Тут відпочиваємо і знову в дорогу. Одягнені в короткі кожушки, чоботи, білі плащі, холоду не боїмось. Командир Гонта на збірці повідомив нас, що наша група іде в свої терени. Хоч між нами були стрільці з Галичини, Білоруси й з Великої України, але я ці терени зву нашими, бо звідси походимо я і Гонта.
Перейшли залізницю в напрямі Смідин. Увечорі пізно добиваємось до села Мирович. Стрільці розміщені по хатах недалеко один одного. Добрий дядько А. незадовго справився з розміщенням стрільців. Прийшов і зголосив, що хлопці розміщені, а двоє, що кашляють, будуть спати
Старші кадри ...
у нього на печі. Жінка його готовить вечерк^ переварює мед з горілкою для хворих. Стрільці, що мали лізти на піч, перед тим змінили білизну, щоб не напустити „нужі”. Дядько А. вміє лікувати. Запевняє, що на другий день від його ліків „як язиком злиже”. Переказує новини.
Недавно був випадок на передмістю Турійська. Ярмо- лович Микола прийшов на Різдво у відпустку з відділу, де він був військовим інструктором, до своєї родини. Хтось про це доніс червоним, які оточили будинок. ЯрМОЛОіВИЧ відстрілювався з автомата, але червоні підпалили будинок, з якого Микола і його жінка вискочили, пробуючи утікати, його раненько разом з жінкою зловили і недалеко села Дольська під лісом обох замучили. Закопали й затоптали місце, щоб ніхто не знав, де спочивають їх тіла. Люди, які жили на хуторах, чули крики мордованих, що лаяли червоних бандитів, закликали темну нічку, щоб почула і пе- дала братам про їхню смерть. На другу ніч тіла мучеників відкопали, перевезли на передмістя Турійська й поховали на кладовищі.
Новина ця болюче вразила нас, бо усі ми знали Миколу як відважного старшину, який мав щастя з Закарпаття вирватись
