машинові пістолі під плащі, заткнули за пояс під маринаркою ручні гранати і почимчикували „в гості”. На місці сконтактувались нашвидку з місцевими членами ОУН, які й дали нам потрібні інформації і вказівки.
В селі було вісім енкаведистів і дванадцять „стрибків”, зорганізованих з-поміж місцевих хлопців. Четверо енкаведистів пішло під церкву дивитись через паркан, як дівчата виводять гаївки. Тих ми застукали несподівано: почувши дуло пістолі на карку, вони без спротиву дали себе роззброїти і відпровадити за село. Решта чотири сиділи в одній хаті за столом, де дві дівчини, що вернулись з Німеччини, вгощали їх, шкірячи до них зуби. Ми ввійшли в
хату і наказали всім підняти руки вгору. Москалиська кинулись до зброї, а один шпурнув у нас гранату. На щастя, граната не зачепила нікого, вилетіла крізь відчинені двері і вибухла на подвір’ю, не пошкодивши нікого. У відповідь на те, ми пустили кілька серій з наших автоматів, і всі чотири большевики, а з ними й обидві дівчини, зісунулись скошені на долівку.
„Стрибків” ми швидко повідшукували, бо мали їх список. Кожен із них, переляканий на смерть, віддав кріс і набої, присягаючись, що ніколи вже „стрибком” не буде. Згідно з тодішнім наказом, ми не повинні були ліквідувати „стрибків”, а тільки дати кожному з них для опам’ятання по двадцять пять буків. Ми виконали наказ.
Наш підвідділ повернувся з „гостини” без найменших втрат. Але не всім підвідділам так пощастило. Декотрим довелось звести менше щасливі бої. В таких боях загинув один із наших друзів у селі Жорниська, а один в Лозині біля Львова, кілька було важче ранених. Та за те заплатив ворог загибіллю понад тридцяти своїх енкаведистів.
Большевицькі шпигуни
Але й ворог вживав різних підступів у боротьбі з нами. Большевики залюбки посилали на села своїх добре замаскованих розвідників, а до нас підсилали своїх агентів.
Одного разу зайшов я з доручення до села Рокитно. І ось, коли я говорив з господарем, підбігло до мене його дівчатко:
— Друже командир, — каже воно, — там он крутиться якийсь дивний подорожній, що дуже цікаво усім приглядається і про все розпитується.
Я вийшов на дорогу і побачив якогось бідняка з торбою через плече. Побачивши на мені німецьку уніформу, він усміхнувся до мене і привітав: „Ґутен таґ!” Він мені видався дійсно підозрілим і я, вихопивши пістолю, наказав:
— Руки вгору!
Він слухняно підняв руки вгору. Мені було незручно робити з ним щонебудь тут і я наказав йому іти поперед мене до лісу.
— Хто ти такий, звідкіля? — спитали ми його.
— Русский чоловік, з Німеччини вертаюсь, на роботах
був.
Ми перешукали його кишені й торбину, та не знайшли нічого підозрілого. Він посміхався невинно. Та цей усміх дратував нас, і ми старанно перешукали все його убрання й взуття і знайшли в піджаку зашитими два листи, писані шифром. Це був
