В вічі нам впадає насамперед драматична сцена відступу чоти^ що нею командував чотовий Омелько.
Сотенний свідомо вибрав для себе найважчий відтинок відступу. На цьому крилі скупчення ворога дуже сильне. Конечність безустанного відстрілювання припинює відступ цієї чоти і їй оце перетяла дорогу ворожа частина, що гналась за нами. Але, обстрілюючи безупину нас, ворог вичерпав свій запас набоїв.
— Амуніції!... Брак амуніції!...
Цей крик ворога долітає до наших оточених друзів і додає їм охоти. Вони зриваються й біжать одчайдушно на прорив- Ворожа лава розривається, ворог, що переслідує ззаду, припинює обстріл, щоб не стріляти в своїх. Друг Жук відстає від гурту, поляки біжать за ним, щоб зловити його живим.
— Не уцєкай, юж це мами! -— кричать за ним.
Та він холоднокровно виймає з торби новий кружок набоїв, відкидає торбу і сипле з автомата по тих, що вже простягали руки, щоб його зловити. Чотири перших з них падає, решта розбігається. Жук біжить далі- Тоді ми починаємо стріляти з лісу, більше „Богові в вікна”, щоб не попасти в наших, але самий гук нашого обстрілу з лісу здержує ворога.
Наші друзі щасливо добігли до лісу. Ворог іти в ліс не зважується.
Через ліс переходимо на другий його край, де отаборилась решта відділу к-ра Хріна. Зголошуємось, звітуємо. К-р Хрін з цікавістю розпитує нас про перебіг останнього бою та про те, як то ми, засідаючи на ворога, самі попали в оточення.
' — Брак набоїв, друже командир! — кажу я, показуючи на свою порожню скорострільну торбу-
Сотенний Омелько сміється:
— І в нас вже брак, та, на щастя, в тієї частини ворога, що була перетяла нашій чоті дорогу, запас набоїв скінчився ще скорше, як нам. А то, мабуть, усім нам прийшлось би було стояти тепер на звіті не перед другом Хріном, а перед святим Петром!... Але, — Бог милував, бо перед нами ще багато боїв.
Богдан Б. Скала
ПІД її ПОКРОВОМ
Дрижача рука моєї бабуїні піднялась вгору, благословляючи внука знаком хреста. Поморщені уста шептали: „іди, куди кличе тебе обов’язок”. Зашелестіли картки грубого молитовника, і в моїх руках опинився образочок чудотворної ікони Белзької Богоматері. — „Візьми його і завжди1 носи при собі, — молись навіть у боях, а Вона вислухає тебе і випросить у Всевишнього ласку, щоб ти не згинув наглою смертю. Вона ж — Покрова українського війська...” У вікно застукав зв’язковий. Промені місяця сріблили вершки яблунь, а на порозі хати великою іконою, трикратним знаком хреста, виряджали мати і старенька бабуня вже третього й останнього сина в далеку мандрівку... В ряди УПА.
Вже давно згубились за верхами обрії рідного села, вже спів пташиний віщував ранок — а я все ще держав у руці маленький образочок.
Кінчалася зима 1945 року- Із хмар посипались вже мабуть рештки сніжинок, щоб грубезним білим кожухом прикрити кволі ще билини трав, квіток і збіжжя..- Весело жартуючи, розходились з-під росохатої ялиці, де догоряла велика ватра, п’ятеро повстанців та група селян-господарів.
