шостого відра лише тіїнь ще вчора дужого Юрка хрипливим голосом прошептала: „Василю, скажи моїй родині, що я вмер за Україну”, — червоний кат неначе оскаженів.
Через п’ять хвилин на лаві безладно лежали вже два мертві тіла з розбитими черепами. Кат побоювався, щоб Василь не розповів родині про героїчну смерть Юрка. З тією хвилиною кожний з 'нас зрозумів, що для сповнення Юркового заповіту мусіло б хіба статись якесь чудо. В двадцятьох двох серцях загоріли вогні ненависти й помсти, а в свідомості кожного закам’яніла постанова: краще впадь — але не зрадь! 200 п’яних людожерів мінялись у своїй „праці”, і кожний старався своєю винахідливістю і безпощадністю довести свою вірність червоним енкаведистам. Майже донага роздягнені два десятки людей, покриті синцями, з заціпенілою на тілі кров’ю, сподівались лише дочекатися нарешті розстрілу. Бо ми всі були свідомі того, що кат не Випустить нікого з нас живими. Смерть від кулі уявлялась нам найбільшою благодаттю. Та ворог не спішився піти назустріч нашим бажанням. Аж до четвертої години після полудня переплітав він різні катування настирливими запитами: „Де бандерівські магазини? Хто з села пішов до УПА? Хто тут командантом? Хто збирав хліб бандитам? Хто убив міліціонерів?” Але ні одні уста не розкрились, щоб вимовити слово зради. На долівці лежали вже чотири мертві тіла, а в куточку біля печі догоряв — ще вчора веселий — Пасічник.
В кімнату влетіло троє посіпак, що награбувавши в селянських хатах доволі „трофеїв”, пригадали собі того, кого ранком на мотузку привели з хутора. За волосся виволікли мене за громадський дім і поставили під старою грушею до розстрілу. Здавалось — сповнились мої бажання, приходив' кінець тортурам. Призвичаєні до грабунку, кати не позабули ще пильно переглянути мої кишені. Радість неописана розмалювала звірячі очі того, що витягнув з малої кишені годинник „Омега”. Але відразу ж стали один проти одного троє скрайніх ворогів. Бо годинника поділити на трьох не можна. А там пригадали, що в мене була ще мари- нарка. Спитали — я описав. За хвилину двоє відшукали її між одягом, що ми мусіли були скинути на стіл у кімнаті- катівні, і принесли під грушку. Один глумливо запитав: „Тобі цього вже не треба, можеш дати нам ці дрібнички?” Я потакнув і тільки попрохав, щоб мені віддали образочок Богоматері, бо хочу ще помолитись. „Нарешті одна чесно добута річ!” — проговорив іронічно той, що йому припав годинник. Другий, оглядаючи витягнений з маринарки портфель, кинув мені образочок, а сам пильно почав числити гроші. Третій пробував маринарку. Ще довго вони сварились, але розмови їхньої я вже не зрозумів. Держачи в руках світлину Богоматері, я молився щиро — готуючись в далеку неземну дорогу.
— Вставай! — почув я.
— Стріляйте так, у мене сил немає, щоб встати! — Підскочив один і замахнувся прикладом. Я інстинктовно відхилився, і п’яний бандит, втративши рівновагу, покотився на мене. Мій образочок вилетів з рук і впав біля його голови. І тут я несподівано пережив щось неймовірне. Очі звірюки злагідніли, він поволі підвівся, взяв образочок і виразно вголос прочитав: „О, Маріє, віковічна Пані Белзького замку, Ясногірська Мати наша, віддаємось під Твою опіку...” А далі сказав до інших:
— Залишмо цього хлопця. Моя мати теж має цей образок. Я не хочу брати його на своє сумління. Залишмо, — це зроблять інші... — Я втратив свідомість, не чув вже кулеметної тріскотні, що раптом гуркотом впала іна ворогів ...
Ранок 18. лютого відкрив мої очі. Біля ватри сидів сумний гурток селян і повстанців. Тільки з оповідань я дізнався, як відбили мене друзі з кігтів ворогів. Під грубим кожухом, хоч і слабою рукою, відшукав я за сорочкою пірваний і при- нищений образочок чудотворної Белзької Богоматері, щоб прикласти його до спалених гарячкою уст... Вона вирятувала мене від смерти. Вона — Покрова Українського Війська.
Г. Макаренко
НЕСПОДІВАНИЙ ГІСТЬ
