Перші йшли, щоб виконати наказ, другі — щоб ніччю доглянути газдівство. А ранком мали знову всі зустрітись в лісі,' щоб, бувало, червонопагонники вдома не застукали. На прощання всім гукнув весело найстарший з-поміж нас — господар Пасічник: „Гей, хлопці, та ми під ялицею і не бачили, що Бог насипав каші аж по самі вуха. Який же завтра чорт, хоч би навіть і сибірський, полізе тут за нами? А он... дивіться, з церкви тільки баню видно, так замело.
Група санітарів відд. к-ра Бурлаки на відправі підчас розчленування відділу у горах Крівань- Словаччина.
Стоїть: курінний командир Бурлака.
Перший справа (сидить) курінний санітар Скала.
Е, коли так, то я завтра і не злажу з печі. Та ще й старій вареників накрутити накажу, — а то вже давно їх їв,” — жартував Пасічник мабуть до самої хати, але на половині дороги ми мусіли, на жаль, розпрощатись- Мої обов’язки провадили мене заметеними снігом полями до самітного хутора, де лежав ранений стрілець-бойовик Орел- Довго боролися з вогкою лявіною снігу мої втомлені ноги, заки відозвався мені на привітання волохатий Бровко.
В долині заховане село П’яткова (Бірчанського району) під білим сніговим дахом відпочивало вже міцним сном.... Втомились дводенним летом білі сніжинки, розплились на відпочинок густі хмари, і над село викотився блідолиций. А Дід- Мороз своїм розхрістаним козацьким вусом малював на маленьких шибках чудернацькі квіти та сріблом посипав гладку білу скатерть.
Топлена хата, свіжою пшеничною соломою вистелені лави в куті під образами, втома, твердий сон звичайно дуже чуйного Бровка, що преспокійно відпочивав біля печі і, може, заспокоюючі віщування Пасічника — дозволили призабути звичку-обережність. А тим часом надворі поволі вставав день 17 лютого 1945-го року. Кляті москвини з червоною польською бандою ОРМО1) вже цілу ніч готували облогу села П’яткова і всіх його присілків. Густим ланцюгом кінноти обложили село від сторони лісів, а з першими півнями тачанками в’їхали з битого шляху.
В селі зчинилася паніка, а сім сміливців, які пробували добитись до лісу, впали в бою. Вже вчасний ранок привітав село сімома на решето постріляними трупами господарів. Решта селян; одначе, встигла поховатись до своїх криївок, і лише через припадок або заскочення зловлено ще кількох ґаздів. Але не врятувались мешканці хуторів і присілків. Морозний ранок зціплював кров у жилах босих 24-ох чоловіків, що їх під жахливими побоями провадила на мотузках кіннота до громадського дому- Кров’ю з розбитих облич значилися стежки з присілків і хуторів. А село гомоніло божевільним акордом зойку катованих старців, битих жінок і дітей та безсмертної московсько-польської лайки. У громадському домі вже від дев’ятої години ранку розгорілось пекло. Сукаті костурі рвали на шматки рештки одягу — відбивали тіло від костей. По черзі тягнув ворог кожного до лави на середині кімнати. Всі старались, з прикушеними устами, без крику, видержати перші 20 буків... Та постанови були слабшими від сили вдарів... Хоч ніхто не кричав і не плакав, та проте ніхто не здержав майже підсвідомого стогону-зойку. Аж прийшла черга на Юрка Дзвінника — станичного села П’яткова, господаря і батька дітей. З нього не видобув кат навіть зойку. Корчійно здригалось' бите тіло, з піднесеного костура за п’ятнадцятим ударом спадали вже грубі краплі крови, але він усе ще вперто мовчав...
Юрко лежав вже безпритомний .. . Полились відра холодної води, падали знову жорстокі вдари. А коли після
Божа Мати — Покрова Українського Бійська. Різьба М. Черешньовського.
