хоч я й з увагою слухав звіти і нотував дещо, то,не міг забути неспокою, що мучив мене від початку прибуття на відправу; мене вперто трималось переконання, що поляки зроблять на нас облаву.
Під час дальшої відправи ми почули враз десь далеко гавкання собак. Я, для певности, дав Морозові наказ, щоб
він пішов на край лісу на розвідку. Мороз взяв автомат і відійшов в тому напрямі, звідки чути було гавкання. По короткій перерві ми приступили до праці, очікуючи однак нетерпеливо, що нового зголосить друг Мороз. По короткому часі повернувся Мороз із розвідки і зголосив, що він нічого підозрілого не запримітив. Мені трохи не сподобалось те, що Мороз так скоро вернувся з узлісся по таких великих снігах, де вони місцями були глибші, як на метр. Це почало мене ще більш непокоїти, і я сказав це друзям. Мене заспокоювали, що на відправу підібрано терен, догідний для оборони або відступу, але я й далі був неспокійний.
Не довго тривало, як враз я завважив, що з тої сторони, куди ходив Мороз на розвідку, показався вояк, потім другий і третій- Вони посувалися у нашому напрямку. Мені зробилося гаряче. В тому моменті прийшла мені думка, що може це наші. Бо наші носили такі самі мундури й „маскеровки”, як польське НКВД, щоб легше діяти і рухатись в терені. Коли ж я побачив, що їх показується більше і що це знані мені польські „відділи смерти” з команди Мі- хальського, я півголосом крикнув: „Друзі! Облава!...”
Ми негайно позбирали всі речі й почали відступати. Поляки запримітили інас і стали кричати: „Бандєровци, бандєровци, стуй, стуй!” — і відкрили сильний вогонь з автоматів. Ми побачили, що їх дуже багато, коло 150 вояків. А нас всього вісім. Отже нам треба скоро відступати, не ставлячи ворогові хвилевого опору, хоч і був до того догідний момент.
Поляки побачили, що ми не ставимо опору і що нас заледве вісім людей, і намагались окружити нас, щоб половити живими. Та тому, що терен був догідний до відступу і поляки зорієнтувались, що не дадуть ради нас половити, відкрили за нами сильну пальбу з автоматів. Виходу не було, і ми, зайнявши становища, почали також стріляти. В моменті, коли польське НКВД скупчилось, друг Карий використав момент і кинув між них Гранату. Роз’юшені втратами енкаведисти, яких було немов саранчі, скріпили вогонь. Наше положення стало безвихідне. Ми рішили не дати себе живими ворогові, а коли б настав критичний момент, тоді всі ті, що залишаться ще живими, мали себе постріляти. Ворог мав поважні втрати вбитими й раненими, однак його атака не слабла, бо підходили нові сили. Але наш опір почав слабнути. Друг Коваль вже був убитий, я легко ранений у ліву руку. „Папашка” випала мені з рук. Та я не втратив притомносте, підніс „папашку” правою рукою і, піддержуючи її постріленою рукою, з якої текла кров, дальше стріляв у ворога, що завзято атакував нас. Ми відступали, криючись поза густі кущі і дерева. В часі бою я, у висліді поранення, згубив торбу, в якій були документи, звіти, бандажі, йодина й організаційні гроші, а також муніція до „папашки”. Сила напору ворога кріп- шала. Не маючи ні часу, ні бандажу, я не міг перев’язати свою ранену руку. Відступаючи, я мусів сліди власної крови загортати снігом, щоб не дати ворогові пізнати напрямку відступу. Завданням ворога було, як бачилось, хоч одного із нас зловити живим, щоб потім, на допитах, дізнатися про наші магазини- Коли я змінив своє становище, подаючись назад, побачив недалеко друга Миколаєвича, що завзято відстрілювався від ворога. Півголосом крикнув до нього, що я ранений. Друг Миколаєвич півголосом відповів, щоб я дострелився і не попав живим ворогові в руки. Бій не уставав, ворог підсувався ближче. Кров стікала, я почав тратити силу. Останками сил відступав далі. Глибокий сніг утруднював відступ. Враз мені прийшлось перейти через відкритий горбок, де ворог мав добрий обстріл. Не було іншого виходу: треба було пробігти цей відкритий горбок. Я вірив, що Бог допоможе мені перейти це поле смерти. Кулі свистали з усіх сторін. Та, з Волі Всевишнього, дякуючи йому за його ласку, я вспів таки перебігти щасливо відкритий горбок і скритись за ним
