Я дуже ослаб із-за великого упливу крови. На мені все промокло до сорочки. Щойно тепер перев’язав я рану якимсь шматком. Ми рішили пробратись таки на край лісу і відійшли вже декілька метрів, як почули знову страшну стрілянину з автоматів і машинових крісів та чийсь крик і стогін. Бій тривав коротко, настала тиша. Ми зорієнтувались, що наші друзі, які пішли яром, попали в оточення ворога і там усі загинули. Ми завернули у ліс, пройшли не більше, як два кілометри і щасливо дійшли на край лісу. По кількахвилинній обсервації і надслухуванні, рішили йти в напрямі присілка Діл. Здались на ласку Божу. Користаючи з того, що на відкритому полі сніг був невеликий, ми пробігли відкритий терен і зупинились на горі Ма- ґура, зарослій корчами ялівцю. Тут задержалися. Я попросив Миколаєвича краще перев’язати мені руку. Тому, що не було бандажу, друг Миколаєвич відпоров кусок моєї сорочки і зав’язав ним руку. Миколаєвич хотів перебути тут до вечора, а як стемніє йти дальше. Я попросив його: „Ходімо зараз далі!”... Я був тільки в маринарці й сорочці, що на мені замерзали, бо під час відступу усе на мені перемокло і скривавилось. Та йти далі було надто ризиковно. Ми про>- стояли тут три години, дожидаючи вечора. Я сказав Мико- лаєвичеві, що вже замерзаю й коли він не хоче йти, то піду сам. Він співчутливо глянув на мене та на мою обмотану сорочкою руку, через яку кров переходила наверх. Я мусів виглядати страшно. Мій вигляд і зранена рука зворушили його і він рішився заризикувати. Поміг мені, напівскостені- лому, піднятися, піддержував мене, і так почали ми йти у напрямі присілка Діл. Під час цього маршу я трохи розігрівся. Мені стало краще. Ми йшли яких 15 хвилин. Миколаєвич весь час піддержував мене. Не звертаючи вже уваги ні на що, ми дійшли до хати, де попередньої ночі вечеряли. Миколаєвич лишився на стійці, а я постукав у двері. Господар попросив до хати. Я ввійшов і сказав: „Добрий вечір”. Ніхто мені не відповів. „Чому не відповідаєте?” Тоді господар:
„Чи то ви, пане Кум?” — „А ви що, не пізнаєте мене?” — спитав я здивований. — „Та ж вас сьогодні в Ляхівському лісі застрілили”. І всі почали плакати. Я став заспокоювати їх, кажу, що я тільки ранений в ліву руку і д^же змінився, бо багато крови з мене стекло. Тепер мені треба знати, чи нема в селі війська. Господар відповів, що військо було, але недавно від’їхало до містечка, а частина поїхала на Ляхівку.
Я попросив у господаря чарку горілки, щоб розігрітись, і вийшов надвір, щоб змінити Миколаєвича на стійці, бо ж і йому треба було загрітись. Виходячи, попросив господиню, щоб, якщо це можливе, приготовила нам трохи теплої страви. Через 15 хвилин Миколаєвич змінив мене на стійці. Я повернув до хати й оповів, як то поляки зробили на нас облаву і чому люди кажуть, що я упав у бою. Поголоска пішла тому, що в бою впав Коваль, ра-йоновий провідник, що був подібний до мене. Надто моя торба з документами попала в руки полякам і з того й пішла поголоска про мою смерть.
Ввечері ми вислали одну жінку до села Ляхови; щоб там докладно розвідала, хто був убитий і хто ранений. У міжчасі прийшла в хату дружина Карого і спитала мене, де її чоловік. Я знав, що він упав у бою, але не хотів передчасно завдавати їй жалю, тому відповів, що не знаю, бо ми відступали нарізно. Довідавшись, де був бій, вона скликала жінок та мужчин і вони пішли туди, щоб забрати вбитих і ранених. Я мусів негайно відійти до Четвертого' Району та зголоситись там у провідника кущового проводу, Вишинського) і з тієї причини не міг піти разом із ними-
Дружина Карого і його батько, віком 60 років, та інші люди пішли на місце бою і там знайшли та розпізнали тіло Карого, що лежало в крові, на снігу. Дружина Карого кілька разів мліла коло тіла покійного. Батько поцілував голову сина і сказав: „Боже, Боже, змилосердися над нашим народом!” Друг Карий був пострілений з „папашки” 24 рази. Недалеко нього лежали вбиті друзі-революціонери: Змій, Коваль, Заяць і Граб. Мороз, про долю якого ми дізналися
пізніше, був важко ранений і його непритомного забрало ВП до тюремного шпиталю в Сяноці.
Село Ляхова гідно похоронило своїх героїв, друзів За- яця і Граба, на своєму цвинтарі Креців. Друзів Коваля, Каг рого і Змія похоронено на Брижаві, в їх рідному селі.
Мариво ляцької помсти за участь у похороні членів ОУН не відстрашило нікого: все українське населення обох сіл, старі й малі, прийшли попроїдати своїх геройських односельчан, борців за воля Батьківщини.
Роман
