Явивши перед ваші зори Ряд туалетних таємниць, Я міг би тут його убори Намалювати до дрібниць; Воно було б, щоправда, сміло, Хоч малювати — наше діло, Та панталони, фрак, жилет Не чув по-руському поет; Проте покаюсь перед вами, Що склад моїх пісень і книг Рябіть не так би густо міг Іноплеменними словами, Хоч я й копався на віку В Академічнім словнику.
XXVII
Та це, сказати б, не до діла: На бал ми краще поспішім, Куди карета полетіла З моїм героєм молодим. Перед померклими домами По сонній улиці рядами Карет подвійні ліхтарі Горять, як промені зорі, І райдуги на сніг наводять; У гроні плошок золотім Сіяє блискотливий дім, В яскравих вікнах тіні ходять, Мелькають профілі голів І дам, і модних диваків.
XXVIII
Онєгін в сінях покойових; Швейцара мимо, як стріла, Злетів по сходах мармурових, Волосся він змахнув з чола, Ввійшов. Навкруг юрба велика; Гриміть стомилася музика; Усе в мазурці проліта; Навколо й шум, і тіснота; Дзвенять кавалергарда шпори; Літають ніжки милих дам; Вабливим навздогін слідам — То строгі, то ласкаві зори, І глушить рев скрипок гучних Шептання модниць чарівних.
XXIX
За днів юнацького буяння Від слова бал я шаленів: Найкраще місце для признання, Для потай даваних листів. О ви, чоловіки статечні! Прийміть поради ці доречні: Я залюбки вам поможу І де в чому остережу. Та й вам, матусі, допоможе Суворий погляд крізь лорнет На ваших Мері та Аннет, А то... а то рятуй нас, боже! Тому про все це я пишу, Що сам давно вже не грішу.
XXX
Шкода, у втіхах та в марноті Найкращі дні мої спливли! Проте коли б не дань чесноті, Любив би й досі я бали. Люблю я молодість безумну, І тиск, і радість многошумну, І дам обдуманий наряд; Люблю їх ніжки; та навряд Чи пар хоч три на всю Росію Найти струнких жіночих ніг. Ах, довго я забуть не міг Дві ніжки!.. Серцем я старію, Холону,— а й тепер вони Мені тривожать тихі сни.
XXXI
Коли ж і де, в якій пустині, Безумче, ти забудеш їх? Ах, ніжки, ніжки! Де ви нині? Де мнете квіти лук ясних? Під східним пещені промінням, Ви на снігу, для вас чужиннім, Не відпечатали слідів: Любили ніжних килимів Ви голубливе дотикання. Чи не для вас я забував Жадобу слави, шум забав, І отчий край, і край вигнання? Та зникло щастя те в очах, Як слід легкий ваш у лугах.
XXXII
Діани перса, щічки Флори Скрашають, друзі, нам життя! Одначе ніжка Терпсіхори Сильніш хвилює почуття. Вона, віщуючи зарання Непорівнянне раювання, Умовною красою вмить Нам серце може запалить. Люблю її, моя Ельвіно, Під довгим накриттям столів, Весною на шовку лугів, Зимою на краю каміна, На тлі паркету світлянім, На узбережжі кам'янім.
XXXIII
