родить сплін7.
ХLІІІ
І ви, красунечки грайливі, Що бистро об нічній порі Несуть вас коні густогриві Повз петербурзькі ліхтарі,— І вас покинув мій Євгеній. Утіхи зрадивши шалені, Він, позіхаючи, засів У себе вдома, нагострив Перо тонке, хотів писати,— Та здався труд йому нудним, І все кінчилося нічим, І не ввійшов він в цех затятий Людей, що змовчу я про них, Бо сам належу до таких.
ХLІV
Тоді, в душевній порожнечі, Неробством мучений тяжким, Узявсь до хвальної він речі — Живитись розумом людським; Загін книжок розставив гарно, Читав, читав, а все намарно: Там дурість, там облудна тьма; Там змісту, честі там нема; На все накладено вериги; І застара старовина, І пристаріла новина. Лишив він, як жіноцтво, книги, І їх запилені ряди Закрив тафтою назавжди.
ХLV
Зненавидівши марнослів'я І світські приписи дрібні, Його зустрів і полюбив я. Припали до душі мені І мрій жадоба мимовільна, І своєрідність непохильна, І ум, холодний та їдкий; Він був похмурий, я — лихий; Обидва пристрасті ми знали, Обох життя гнітило нас; В серцях огонь юнацький згас; Обох підступно чатували Злоба Фортуни і людей, Як тільки в світ прийшли ми цей.
ХLVІ
Хто жив і мислив, зневажає Людське поріддя мимохіть, Хто почував, той муку знає — За днями вмерлими тужить: Йому чуже зачарування, Йому гадюка споминання Влива трутизну каяття. Це часто додає життя І чару дивного розмові. Мене бентежив попервах Онєгін різкістю в словах, Та все прощав я дивакові: І жарти з жовчю пополам, І злість похмурих епіграм.
ХLVІI
Як часто літньою порою, Коли прозоре та ясне Нічне склепіння над Невою8 І лоно вод лежить скляне, Не відбиваючи Діани, Згадавши давніх літ романи, Згадавши молоду любов, Чутливі, безтурботні знов, Диханням ночі голубливим Німотно упивались ми. Як в ліс зелений із тюрми Колодник лине в сні щасливім, Так ми у мріях золотих До днів летіли молодих.
ХLVІІІ
У тузі споминів щоденній, Обпершись легко на граніт, Стояв задумливо Євгеній, Як описав себе піїт9. Навколо тиша, ніч погожа, Лиш озивалася сторожа, Та на Мільйонній стук коліс Раптово виникав і ріс; Лиш човен з веслами легкими По задрімалій плив ріці, І душу надили гребці Піснями вольними своїми... Та спів Торкватових октав Іще б солодше чарував!
ХLІХ
Адріатична срібна хвиле, О Бренто! Ні, побачу вас, І голос ваш чудовно-милий Почую я в натхнення час! Святий він внукам Аполлона; По гордій лірі Альбіона Мені знайомий, рідний він. Блаженством любосних годин Я упиватимусь на волі З венеціанкою вночі, По тихих водах пливучи В таємно-мовчазній гондолі, І серце щасне заспіва Петрарки й любощів
