Згадав я час перед грозою: Як заздрив морю я тоді, Що мчалось лавою живою Лягти під ноги молоді! Як прагнув разом з бурунами Діткнутись милих ніг устами! Ніколи у кипучі дні На золотій моїй весні Не прагнув я з таким тремтінням Ні уст рум'яних, ніби цвіт, Ні вкритих розами ланіт, Ні перс, хвильованих томлінням; Ніколи рій бажань палких Так не терзав грудей моїх!
XXXIV
І другий спогад миготливий Перебігає у думках: Держу я стремено щасливе... І ніжку чую я в руках; І знов кипить моя уява, Знов сила дотику ласкава В холоднім серці палить кров, Росте печаль, росте любов!.. Та, ліро! Струнами гучними Про гордовитих не дзвони! Не варті пристрастей вони, Ані пісень, натхненних ними! Слова і зір привабниць тих Оманливі... як ніжки їх.
XXXV
Що ж мій герой? Утоми повний, Додому швидко полетів,— А Петербург непогамовний Під барабанний стук ожив. Встає купець, візник чвалає, Прудкий рознощик поспішає, Із глеком охтенка спішить, І під ногами сніг рипить. Збудився ранок благодатний. Із коминів прозорий дим Стовпом зростає голубим; І пекар, німець акуратний, У ковпаку, як і всякчас, Вже відкривав свій васісдас.
XXXVI
Але, стомившися від балу, Зробивши ніч з годин ясних, Ще спить, розкинувшись недбало, Дитя розкошів та утіх. Опівдні встане, і готову Дорогу починає знову, І днів пістрява маячня Та сама й завтра, і щодня. А чи щасливий був Євгеній, Розцвівши вільно, без тривог, Серед блискучих перемог, У насолоді кожноденній?! Чи марно він серед забав Хвороб і острахів не знав?
XXXVII
Ні: почуття пригасли юні; Докучив рано світський шум; Недовго вабили красуні Нудьгу його всякчасних дум; Лукаві зради натомили, І друзі, й дружба обманили; Та й справді, вічно він не міг Beef-steaks та страсбурзький пиріг Шампанським пінним обливати І сипать дотепів слова, Коли боліла голова; А хоч і був гультяй завзятий, Та розлюбив він під кінець І чвари, й шаблю, і свинець.
XXXVIII
Недуга, що її причину Давно пора б нам відшукать, Подоба англійського спліну, Нудьга, по-нашому сказать, Його взяла в свою облогу: Застрелитись він, слава богу, Не міг наважитись ніяк, Та до життя утратив смак. Як Child-Harold, похмурий, томний, Він увіходив у салон; Ні шум пліток, ані бостон, Ані зітхання — знак нескромний,— Ні млость у зорі молодім Його не вабили нічим.
XXXIX. ХL. ХLІ
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
ХLІІ
Химерниці великородні! Йому ви навівали сон. Воно ж і правда, що сьогодні Докучить може вищий тон. Хоча, буває, певна дама Тлумачить Сея чи Бентама, Та їх розмова, як на глум, Нестерпний, хоч невинний шум. А ще й такі ж то непорочні, Такі вони величні всі У тому розумі й красі, Такі завбачливі і точні, Такі суворі до мужчин, Що й вигляд їхній
