— Ніколи не смій так робити. — Як? — Не смій чаклувати в моєму домі! Не смій знущатися з моїх рідних! — Знущатися? Чаклувати?! Ліно, такого чаклунства навчена будь- яка розумна дитина… — Ти зрозумів, про що я говорю, — відрубала я. — І годі вже! У пустелі розвиднялося. Ще не занесло піском наші вчорашні сліди; втім, які ж вони вчорашні, адже тут, у пустелі, біля кордонів Королівства, час не зрушився ні на секунду. Сарана ще закінчує нічний перехід. Але незабаром уже зупиниться, щоб розбити табір — удень варвари відпочивають, ховаючись від сонця в наметах. — Годі — то й годі, — пробурмотів Максиміліан, обернувся чорним птахом і злетів у небо. Я злетіла за ним, затяжко, але впевнено. Летіти назустріч світанку приємно; з-за обрію виткнувся краєчок сонця. Я примружилась. Вітром мене підкидало, мов човник на хвилях. Попереду змалювалася зубчаста крайка гір, піски внизу змінили луки, далі переліски… Яке воно гарне, моє Королівство. Які сині гори, які жовті й сині луки. Як мальовничо біжать струмки по камінню — мов намальовані. Якими яскравими білими стрічками снується прибій уздовж морського берега… І яка страшна небезпека наді всім цим нависла. Замок некроманта наїжачився вежами. Я приземлилася на найвищу — як сонечко на кінчик чорного пальця. Перевела подих. Горіло під сонцем озеро. Вода при березі хвилювалась. Я придивилася й розгледіла велетенське біле черево, котре то спливало, то знову пірнало на глибину. — Що там? — Риба- зомбі, — Максиміліан на льоту перетворився з птаха на людину, ляпнув підошвами кросівок об кам’яний зубець. — Страж озерних воріт. — Чому догори черевом? — Тому що здохлий! — Де ти взяв цю гидоту? — Де взяв, там більше нема! Донизу з вежі вели вузькі сходи. Зі стін праворуч і ліворуч стирчали сталеві штирі. — Це навіщо? — Тут у мене будуть прикуті живі мерці. — Як тоді розвернутися на таких вузьких сходах? Як в автобусі в годину пік? — Прикуті мерці потрібні не для зручності, а щоб зупиняти ворогів. І лякати васалів. — У тебе є васали? — У мене й мерців поки що немає, — миролюбно погодився Максиміліан. — І годі мені дорікати, ти ж бо знаєш, хто я такий, і все одно зі мною товаришуєш! А що мені лишається, подумала я сумно, та вголос нічого не сказала. Розділ шостий
Обірвані нитки
Ми спустилися в залу для бенкетів. Стояв сонячний ранок; вогненні кулі згасли. Світло пробивалося крізь вітражі вікон, вузьких, мов кольорові стрічечки. На мозаїчній підлозі, якщо придивитись, можна було розрізнити орнамент із черепів і кісток. — Снідати будемо? — Ти в моєї мами півхолодильника вижер! А тепер нема ні хвилини зайвої! — Гаразд, — Максиміліан сів на трон із високою чорною спинкою, закинув ногу на підлокіття. — Перше: виворіт — не інший світ. Це частина нашого світу. А значить, коли ми підемо на виворіт, тут час не зупиниться. Сарана так само тупотітиме, й до післязавтрашнього ранку встане біля замку. — Ясно, — пробурмотіла я. — Друге: на вивороті можна відшукати загублені нитки. Забуті, поплутані. Якщо десь можна знайти сліди Оберона — тільки на вивороті. — Ясно, — відгукнулась я з куди більшим ентузіазмом. — Третє: довго залишатися на вивороті не можна. Псується вдача. — Та невже? — я не стримала нервовий смішок. — А якщо в кого вже зіпсована? — Той сам собі злісний домовик, — відгукнувся Максиміліан без посмішки. — Якщо довго пробути на вивороті життя, геть усе починає здаватися огидним, мерзенним… Навкруг ввижаються вороги. Зрештою людина захлинається у власній жовчі. — Весело, — сказала я, ніяких веселощів не відчуваючи. — Тому будемо входити на виворіт і повертатися назад так швидко, як тільки зможемо. — Згодна. Максиміліан погойдав ногою в чорній кросівці: — Для того, щоб пройти на виворіт і повернутися, потрібні двоє. Два маги. Я кивнула. Звісно: якби Максиміліан міг обійтися без мене — обійшовся б. — Ти готова? — Хоч зараз, — сказала я так голосно й упевнено, як тільки змогла. Він серйозно глянув мені просто у вічі. Погляд був похмурий — мороз поза шкірою.
