буду говорити з Гарольдом — не потрапляй йому на очі.
— Де тебе носить? — Гарольд не гнівався. Просто був смертельно втомлений і, як мені здалося, байдужий. Навіть розмовляючи, не дивився на мене — навкруг було безліч речей, котрі привертали його увагу. — Я літала дивитися на Сарану. — Подивилася? — Гарольде… — Нема часу для розмов. Якщо вирішиш іти до себе — я тобі слова не скажу. Якщо битимешся — готуйся. Ми наповнюємо діжки смолою, їх доведеться підпалювати на льоту. — Добре. — Ти вмієш зміцнювати стіни? Щити? — Мені не доводилося… — Лікувати точно вмієш. За тяжкі рани не братися, тільки легші — так, щоб воїн міг відразу повернутися в стрій. — А тяжко поранені хай гинуть? — не втрималась я. Гарольд нарешті звернув до мене погляд. Ми розмовляли перед ворітьми замку; на схід уздовж берега йшов останній караван біженців, їхали жінки й діти. Я впізнала Гарольдову матір, вона підсаджувала на візок якихось дівчаток, а ті ридали. Потім жінка нахилилася, щоб підсадити хлопчика — я впізнала маленького Еліна. Тепер він вбраний був просто, як усі діти, меча при собі не мав, та коли бабуся спробувала помістити його на віз, Елін вирвався та кинувся до батька. — Залиш мене! Я буду битися! Канцлер, начебто не чуючи, бубонів про морський шлях, що, мовляв, легше й дешевше; сивовусий і згорблений начальник варти звелів йому стулити пельку. Висока жінка в темній хустці наздогнала хлопчика, схопила його під пахви; я насилу впізнала Гарольдову дружину, яку бачила лише кілька разів. Щось втовкмачуючи на ходу, жінка несла сина назад до візка; Гарольд подивився на них — і потім на мене. У світлі полудневого сонця обличчя в нього здавалося сірим. Ми всі загинемо, говорили його запалі, збуджені очі. Але ми будемо боротися до останнього. Я потупилася. Може, в глибині душі Гарольд сподівався, що хтось потім напише про цей бій героїчну пісню; він не знав того, що знала я. Після поразки не буде кому співати. Королівства не стане. — Добре, я лікуватиму, — ледве чутно погодилась я. — Постарайся згадати все, що знаєш і вмієш, та добре відпочити. Вони будуть тут післязавтра на світанку. — Гарольде… — Що? — Ти коли-небудь бачив цю книгу? Навколо юрмилися посильні, кожен зі своєю терміновою справою, гуркотів поспіхом склепаним панциром начальник ополченців, розштовхував усіх комендант. Караван тим часом рушив. У Гарольда не було ні секунди, щоб попрощатися зі своєю родиною, а я тицяла йому під ніс потворну книжчину, в денному світлі зовсім непоказну. Чи варто було дивуватися, що він роздратовано відштовхнув мою руку? — Годі. Не надокучай мені з дурницями! Відсторонив плечем ополченця й покрокував до каравану. Почт побіг за ним. Я залишилася на місці, сперлась на посох. Повз мене пропливали візки, поряд ішли чоловіки, найхоробріші намагалися жартувати. Я бачила, як Гарольд наздогнав візок, на якому їхали його рідні, як обійняв дружину й матір. Син кинувся йому на шию, а далі їх заступила юрба. У затінку перекинутого, знятого з коліс воза на мене чекав некромант — чорний на чорній землі, скорчений по-пташиному. Не мовлячи й слова, я видерлася на курний валун. Максиміліан підвівся. Наші долоні зіткнулися. — Усе має виворіт… Я. побачила, як його обличчя перетворилося на моє, і ступнула вперед. На вивороті смерділо. Туман сягав пояса, в сплетінні кольорових волокон брели люди, й дивно було, як у них не переплутуються ноги. Нитки між тими, що йшли й тими, хто залишався, з тріском рвалися. Звук був неголосний, але хотілося затиснути вуха. Від книги в моїй руці, як і раніше, тяглася червона нитка. Ми з Максиміліаном вчепилися за неї одночасно; нитка провела нас кілька кроків у напрямку замку й знову зникла в спільному клубку, висмикнути її звідтіля ніяк не вдавалося. Я зачепилася ногою за якусь петлю й упала в туман. Підвелася, обтрушуючись, намагаючись відсапатися. Люди на вивороті були виснажені, білі, вони йшли, наче не помічаючи мене. Якоїсь миті мені здалося, що вони мертві — ходячі мерці… — Виходимо, — кинув Максиміліан, і я була йому вдячна. Секунда — й ми знову стояли під сонцем, гуркотіли віддаля колеса, кричали люди, плакала дитина… — Ліно! Я озирнулася. Принц Олександр, якого все Королівство вважало сином Оберона, теж змінився та постарішав. — Ваша високосте, — я вклонилася. — Хто це з тобою? Некромант?! Максиміліан криво посміхнувся: — Доброго ранку, принце. Я поквапливо стала між ними. Бракувало ще тут з’ясування стосунків. — Ваша високосте, — я дивилася принцові у вічі, — принцеса Ельвіра поїхала? Принц глянув мені за спину. Я озирнулася. Біля Максиміліана стояла принцеса в яскраво-лазуровій, мереживній, зухвало святковій сукні. — Доброго дня, магу дороги. Ми бачили тебе вчора, але ти не підійшла привітатися. — Пробачте, — сказала я. — Річ у тім… Ельвіра не змінилася. Як і раніше,
